Стаття "Письменники Буковини - богоборці" в журналі "Войовничий атеїст" № 6 1964 року

Чималу роль у комуністично­му вихованні людей відіграє художня література. Відобра­жаючи навколишнє життя в худож­ніх образах, вона діє не лише на розум, а й на почуття людини, збуджує емоції, примушує її пере­живати, допомагає формувати сві­тогляд, звільнятись від забобонів.

Видатний український письменник М. Коцюбинський у нотатках до сво­єї біографії зазначав, що читання художньої літератури, особливо тво­рів Тараса Шевченка, настільки пе­ревернуло його світогляд, що «з надзвичайно релігійного хлопця», яким був до дванадцяти років, він став на тринадцятому році життя атеїстом, на чотирнадцятому — со­ціалістом.

Кращі твори світової літератури логікою незаперечних фактів і ху­дожніх образів розкривають перед народними масами справжню суть релігії закликають усіх, кому не байдужі інтереси трудового народу, нещадно боротися з релігійним дур­маном.

Видатні письменники людства завжди підкреслювали, що трудя­щому притаманне атеїстичне світо­сприймання. Згадаємо, наприклад, барвистий український народний гу­мор. В якому глузливому світлі зо­бражаються священики, різні свя­ті і сам бог у народних жартах, казках та анекдотах! А скільки іс­нує фольклорних гумористичних пародій та імпровізацій релігійних молитов і богослужінь!

Українська література, яка вирос­ла на благодатному грунті народної творчості, ввібрала в себе народ­ний атеїзм, і він став її складовою частиною. Антирелігійні мотиви до­сить помітні ще в давній україн­ській літературі («Казка про Кири­ка», «Плач лаврських монахів» то­що), але з особливою силою вони залунали в новій українській літера­турі. Твори Т. Шевченка й І. Фран­ка, І. Котляревського і С. Рудан­ського, Лесі Українки і М. Коцюбин­ського, А. Тесленка і Л. Мартовича та багатьох інших письменників є доказом цього.

Представники демократичної лі­тератури усвідомлювали, що боро­тьба проти соціального і національ­ного гніту органічно пов'язується з боротьбою проти релігійного дур­ману, з викриттям реакційної ролі релігії. Закликаючи до визвольної боротьби, великий Каменяр — Іван Франко чітко сформулював нероз­ривність такої боротьби:

Ми ступаєм до бою нового,

Не за царство тиранів, царів.

Не за церков, попів, ані бога,

Не за панство неситих панів!

Проти церкви та її служителів спрямовували вістря своїх творів і письменники, які жили та працюва­ли на Буковині.

Хоч українська література на Бу­ковині мала свої специфічні особ­ливості, її розвиток відбувався у тіс­ному зв'язку з літературним проце­сом на Наддніпрянській Україні. Ця спільність розвитку позначилася і на тому, що викриття релігії та духів­ництва посідає значне місце і в творчості буковинських письменни­ків.

Зрозуміло, що тут справа не ли­ше у літературних зв'язках та впливах. Наявність антирелігійної та антипопівської теми слід шукати в першу чергу в умовах тогочасного життя.

В XIX столітті церква була най­більшим поміщиком на Буковині. За статистичними даними, Черні­вецька митрополія наприкінці мину­лого століття мала 8307 гектарів орної землі, 238192 гектари лісів, 194 кілометри залізничних шляхів, 784 кілометри шосейних доріг, 248 кілометрів телефонно-телеграфних ліній і т. д.

Священик почував себе в селі паном і разом з дідичем та лихва­рем був п'явкою в очах трудівни­ка-буковинця. Коли переглянути ук­раїнську газету «Буковина», видава­ну Ю. Федьковичем у Чернівцях з 1885 року, то переконаєшся, яким важким тягарем для селянина були церква, духівництво. З номера в но­мер друкуються кореспонденції з сіл про це.

Саме тут і треба шукати причину того, що Ю. Федькович у своїй творчості з такою силою викриває служителів церкви. Піп, неприваб­ливий образ якого створив пись­менник в оповіданні «Три, як рідні брати», навіть із смерті людини ро­бить джерело наживи для себе:

«Прийшов піп:

- Плати за похорон.

- Погодіть мені панотчику; я видужаю, то вам або заплачу, або відроблю!

- Ні, таки плати зараз!

- Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?

- Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...

- Маю ще онде в торбині дві пари шмаття комісного та кілька щіточок, хіба то беріть; більше ні­чого не маю. Ще і хусточка шовко­ва та два леви срібні.

- Сюда з ним, — каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи».

Такий же образ священика зма­льовано і в поезії «Браття оприш­ки», в повісті «Серце не навчити» та інших. Характерно, що у згаданій повісті автор створив образ сіль­ського правдолюба Івана, який за кривди «попа з димом пустив».

Зажерливість була такою типо­вою рисою буковинського духовен­ства, що всі - письменники після Федьковича наголошували на ній. Знайшло це своє відображення і в творах Ольги Кобилянської. Анти­церковними та антипопівськими мо­тивами цілком пройняті її оповідан­ня «У св. Івана», «За готар». Жадо­бі, лицемірству, брутальності попів авторка протиставляє мораль про­стого трудівника.

В новелі «За готар» піп наказує перекинути за межу села тіло за­мерзлого заробітчанина, бо хто бу­де за його похорон попові платити? Його наказ слухняно виконують сільські багатії. Лише бідній селян­ці, «чорній Магдалені», властиві лю­дяні почуття.

Антирелігійні настрої звучать і в повісті «Земля». Письменниця не приділяє багато уваги змалюванню образу священнослужителя, але во­на спромоглася кількома речення­ми висловити своє негативне став­лення до нього і викликати відпо­відну реакцію в душі читача. Пись­менниця буквально одним влучним штрихом підкреслює цинізм «пас­тиря»: він скаржиться на те, що лю­ди не вмирають, і це, мовляв, поз­бавляє його заробітку.

Письменниця Євгенія Ярошинська у своєму найвизначнішому творі-повісті «Перекиньчики» відтворила сатиричну картину життя духовен­ства. Антиклерикального спрямуван­ня цього твору духовенство бояло­ся настільки, що домоглося припи­нення друкування повісті на сторін­ках «Буковини», де в 1898 році з'явилися перші її розділи під на­звою «У домі протопопа». Письмен­ниці вдалося надрукувати твір пов­ністю лише при допомозі І. Фран­ка в 1903 році у Львові.

Є. Ярошинська на прикладі роди­ни протопопа о. Артемія з великою пристрастю показала нікчемність духовенства. І сам о. Артемій, і про­топопиха, і їхні діти не займаються суспільно корисною працею, крив­дять та обдурюють селян.

На початку XX століття чимало творів, спрямованих проти попів­ства, написав Дмитро Макогон. Про­довжуючи традиції своїх поперед­ників, у вірші «Похорон» він пока­зує попа, що забирає за похорон останню теличку в багатодітної вдо­ви. На умовляння вдови з уст священика лунає одна відповідь: «Як телицю ту приведеш, то піду ховати». Вірш закінчується сумним акордом:

Задзвонили сумно дзвони,

аж дрижить дзвіниця,

заридали сиротята

і слаба вдовиця.

Панахиду над померлим

в церкві піп співає.

а вдовичина телиця

у попа гуляє...

В іншому, сатиричному плані по­ет викриває духовенство у віршах: «Чому попам не вірю», «Сам собі погріб справляє», «Між кумами», «Сестри» латинських попів» та ін. Убивчо висміює поет попа, що вдає­ться до найбезсоромнішої брехні, щоб лише видурити гріш у селяни­на; попа, що втоптав стежку до чу­жих молодиць тощо.

Письменники Буковини у своїх кращих творах піднімались до запе­речення релігії в цілому. Натхнений генієм Тараса Шевченка, активно виступав проти релігії Юрій Федь­кович. Віра в народ і щире бажан­ня допомогти йому були тими чин­никами, що тримали поета на вір­ному шляху. Він бачив, як поневіряє­ться народ, обдурюваний духовен­ством, що злидні одних і багатство інших нібито залежать від «волі божої». Тому такі різкі його виступи проти єзуїтів, Ватікану, всього ка­толицизму.

Як і великий Кобзар, Ю. Федько­вич викривав прагнення папи рим­ського до світового панування.

Розп'яття і молитви, писав він, ли­ше маскують страхітливі злочини Ватікану. У вірші «Чорний корсар», він дає образ тодішнього папи рим­ського, що косить «не трави, а душі».

Католицька релігія була засо­бом, при допомозі якого цісар та його підручні «душу руського на­роду загубити здумали». Тому у го­рах, де «колись водились тільки со­коли»,

Єзуїтські колегії

Скрізь повиростали,

Як гадярки копанисті

Слотавого літа...

Проте поет твердо вірив, що ка­толицизмові не вдасться «зжерти цілий світ», не вдасться зламати «руського духу».

Письменник усвідомлює, що не краще від нього і православ'я.

Грізним обвинуваченням богові є вірш Ю. Федьковича «Пречиста ді­во, радуйся, Маріє!» Малюнок чу­дової природи на початку вірша є лише контрастним фоном для тра­гічної картини дійсності: розстріля­но молодого жовніра за те, що «сам не вміє» інших убивати, під тином гине удовиця-мати, розірва­ли багацькі собаки дитину-сироту, а навколо лунають єлейні слова мо­литви: «Пречиста діво, радуйся, Ма­ріє!»

Ці слова молитви, вжиті поетом на початку і в кінці кожної з п'яти строф, набувають глумливо-сар­кастичного звучання.

Саме життя наштовхувало тру­дівника на думку, що бог — це ви­гадка панівних верств, які намага­лися тримати селянина і робітника у покорі. В поемі «Мертвець» Ю. Федькович показав, як зарод­жується і розвивається почуття про­тесту проти бога — «кривавого ка­та» — у дівчини Марусі. Подібне яви­ще Д. Макогон відтворив у новелі «В розпуці». Героїня цього твору Марія, перебуваючи у стані нерво­вого збудження після смерті єдино­го сина, перестає вірити у силу «ма­тінки божої», вона «стягнула образ із стіни, шпурнула на землю, міси­ла його ногами».

Якщо Ю. Федькович і Д. Макогон змальовують своїх героїнь у стані особливого нервового напруження, і тому їхні виступи проти бога знач­ною мірою стихійні, то інший бу­ковинський письменник, Іван Дібро­ва, в оповіданні «Великдень» пока­зав свідоме заперечення робітником існування бога.

Під бовкання великодніх дзво­нів з проповідниць вигукують попи про «великий день людської рів­ності і побіди правди над неправ­дою». Але це свято лише для по­міщика, попа, капіталіста: селянин і робітник до скону мусить важко працювати. Твір набуває сатирично­го звучання завдяки контрастній по­дачі картин з життя дідича та по­лів — з одного боку, і селянина та робітника — з другого.

Прогресивні письменники розу­міли, що звільнення трудівника від соціальних і національних пут до­поможе йому позбутись забобонів та релігійних пережитків. Вони ві­рили в людину, її розум, були впев­нені, що наука, пізнання матеріалі­стичних закономірностей розвитку в природі і суспільстві розвіють весь морок на її шляху, відкриють широку дорогу в житті:

Море світла розвиває мілини і муть,

Освітляє чорта й бога загадкову суть, —

писав талановитий поет Буковини Володимир Кобилянський.

Комуністична партія і Радянський уряд звільнили Буковину від соці­ального і національного рабства. Для трудящих широко відкриті двері шкіл, культура стала надбан­ням робітника і колгоспника. Праг­нучи виховати будівника комунізму, радянська громадськість веде рі­шучу боротьбу проти релігійних пе­режитків у свідомості людей. І тут стануть у пригоді атеїстам твори письменників, що жили і творили на Буковині.

Л. ЧЕРНЕЦЬ, О. РОМАНЕЦЬ