Стаття "Закономірність. З історії боротьби трудящих Закарпаття проти унії" в журналі "Людина і світ" № 11 1974 року

Документи минулого розпові­дають, що на Закарпатті до встановлення тут Радянської влади активно діяло духовенст­во чотирнадцяти віросповідань. Пер­шість серед них належала уніатам. Над духовним життям робітників і селян цього краю панувала теоло­гія. Релігійні догмати і біблійні текс­ти мали силу закону. Без церкви людина не могла ступити й кроку. Від неї вимагали всі побутові події освячувати іменем бога, давати ре­лігійну присягу, а часто пред'являти й свідоцтво служителя культу про політичну благонадійність.

Навіть поховати померлого не можна було без дозволу духовен­ства. Відаючи реєстрацією народ­жень і смерті, вступом до шлюбу і його розторгненням, уніатська церк­ва тримала під своїм контролем ба­гатотисячні маси Закарпаття. А кри­тика релігії вважалася кримінальним злочином.

Великий вплив на боротьбу тру­дящих краю проти уніатської церк­ви мала Велика Жовтнева соціаліс­тична революція. Угорська клери­кальна газета «Герег католікуш сем­ла» 15 грудня 1918 року писала: «Молоді солдати, що повернулися з Росії, особливо рішуче ведуть більшовицьку пропаганду. Вони під­бурюють проти попів... Священики, на їх думку, хай ідуть косити і ко­пати».

Угорська пролетарська револю­ція 1919 року завдала удару церк­ві й на Закарпатті. Рядом декретів, виданих створеною в Угорщині Ра­дянською владою, духовенство по­збавлялось своїх привілеїв. Одними а перших заходів були відокрем­лення церкви від держави, націона­лізація церковних землеволодінь.

В постанові березького Директо­ріуму від 26 березня 1919 р. гово­рилося, наприклад, що трудящим «у дні релігійних свят треба дотри­муватись нормального робочого ча­су». 2 квітня 1919 р. було затвер­джено «Положення про вибори в Угорській Радянській Республіці», згідно з яким ченці і священики позбавлялися права голосу.

Одночасно революційні закони забезпечували свободу совісті кож­ному громадянинові республіки. В розпорядженні того ж Директоріу­му від 18 квітня 1919 р. записано: «Віросповідання не можна заборо­нити, бо ця справа залежить вик­лючно від віруючих, як і обрання ни­ми попа і вибір церковних обрядів. Та якщо піп у будь-якому відношен­ні шкодить інтересам пролетаріату, то його без жалю треба віддати ре­волюційному трибуналові».

Радянська влада на Закарпатті проіснувала лише 40 днів, але за цей короткий період вплив церкви на маси та її авторитет були значно підірвані. Згідно з даними журналу «Душпастир», за цей час мукачів­ська єпархія втратила 62 церкви, оскільки віруючі не хотіли їх відві­дувати і підтримувати.

В березневі дні 1919 року рево­люційно настроєні селяни відбирали землю у священиків і ділили між собою. Так зробили, зокрема, жите­лі сіл Заднього (тепер Приборжав­ське) на Іршавщині, Порошкового на Перечинщині, Ізи на Хустщині та ряду інших.

Про масовий відхід віруючих від церкви, їх антирелігійні настрої уні­атський каноник О. Ільницький в журналі «Душпастир» писав; «Като­лицизм Подкарпатської Русі поло­жився в найбільшу кризу, яку мог зазнати от заключення унії», тобто від 1646 року.

Боротьба трудящих проти уніатсь­кої церкви на Закарпатті в 20 — 40-х роках мала різноманітний характер. Селяни часто користувались легаль­ними формами протесту: заявами, скаргами проти економічного і ду­ховного гніту. Їх підписували десят­ки, а іноді й сотні людей. Архівні до­кументи свідчать про те, що в кож­ній парафії на Закарпатті точилася непримиренна класова боротьба між священиком і його парафіяна­ми, котрі часто захоплювали цер­ковні землі.

В березні 1921 р. селяни с. Ново­селиці Севлюського округу в своїй вимозі писали до властей, що тре­ба поділити між селянами «...зем­лю і ліс королівського плебана (свя­щеника. — Д. Б.), сесі і землі і хащі були колись отняті от села, і тепер село потребує своє майно назад».

Боротьба селян за поділ церков­ної землі, за ліквідацію церковних податків і відробітків була такою масовою, що навіть власті не могли її придушити. «Проти цих самовіль­них дій віруючих адміністрація, ду­хівництво й правління єпархії не могли вжити ніяких заходів, зва­жаючи на тодішні революційні умо­ви, тому що кампанія не мала б по­зитивного наслідку й становище значно б погіршилось», — заявив то­ді віце-губернатор краю.

Віруючі села Малого Раківця вис­тупили проти душпастиря Андраш­ка, який обманював віруючих, при­власнював чуже добро, співробітни­чав з окупаційними властями, — ви­казував селян. «Обурення населен­ня проти священика Андрашка,— говориться в документі, — досягло такого ступеня, що старі селяни під час відправ не йдуть до церкви»...

В Закарпатському обласному архі­ві є скарга священика Янковича єпископові, в якій він нарікає на ате­їзм населення, на те, що віруючі перестали відвідувати церкву: «...коли це й надалі так піде, то ми станемо непотрібними»...

Аналізуючи антиуніатський рух, душпастир І. Яцько в іншому документі дійшов висновку: «Хоч як страшно це звучить, все ж я насмілюся з усією відповідальністю ска­зати, що цей народ ненавидить... католицизм і цурається всього, що є... католицьким».

Уніатський єпископ А. Папп, як висловилась словацька дрібнобур­жуазна газета «Слован» 28 лютого 1923 року, був «мачухою своїм ві­руючим, допомагаючи латинізації в уніатській церкві». Візити А. Паппа в українські села, як правило, супро­водились скандалами. Цих фактів не могла приховувати навіть бур­жуазна преса.

Газета «Народні листи» ще в 1921 р. писала, що в с. Тересві населен­ня «зустріло преосвященного з свистом і криком». На чорному по­лотнищі, піднятому над натов­пом, чітко вирізнялись слова, що яс­краво відображали діяльність уні­атської церкви на Закарпатті — «Хай живе темнота!». В місті Хусті на го­лову ненависного єпископа посипав­ся град зіпсованих яєць.

Далі газета відмічає що натовп вибив вікна будинку, в якому зупи­нився Папп, і що сам він уник по­боїв тільки завдяки «енергійному втручанню жандармів».

Ненависть трудящих Закарпаття до Паппа за його антинародну ді­яльність була такою великою, що викликала цілий рух. Єпископ зму­шений був залишити межі краю.

Чимало лиха заподіяв трудящим села Ракошина священик Стефан Пуза. Запеклий фанатик-уніат, він не тільки розпалював релігійні чва­ри, релігійну нетерпимість, але й був у передових лавах клерикалів-денаціоналізаторів.

«Віруючі... були дуже обурені та­кою поведінкою Стефана Пузи, го­ловним чином тому, що він підбу­рював прихильників греко-католиць­кої віри перешкоджати похоронно­му, обряду православного віроспо­відання, а також з тієї причини, що Стефан Пуза... невтомно нацьковує власті проти руського народу»,— повідомляв начальник Ростівської жандармської станції в крайове жандармське управління Підкарпатської Русі. Таке ставлення душпасти­ря до віруючих викликало завору­шення, на приборкання якого власті виділили 16 жандармів.

Боротьба народних мас Закарпат­тя проти уніатської церкви і кле­рикалізму стала ще більш масовою, цілеспрямованою й організованою після утворення на Закарпатті в 1921 р. комуністичної крайової організа­ції, яка входила до складу компар­тії Чехословаччини.

Документи свідчать, що комуніс­тична крайова організація протягом двох з половиною десятиліть вела нещадну боротьбу не тільки проти соціального та національного гніту, але й проти уніатської церкви, яка вірою і правдою служила експлуата­торам.

Великої популярності серед тру­дящих краю набула робітнича газе­та «Правда», яка з 1922 р. стала називатись «Карпатська правда». На її сторінках усе частіше з'являлись статті, своїм вістрям спрямовані про­ти релігії і церкви, її ідеології.

Поширенню атеїзму на Закарпатті сприяв календар «Правди», який по­чав виходити з 1921 року. Перший тираж його — 8 тисяч примірників— був надрукований у Відні, оскільки власті заборонили його видання в межах буржуазної республіки. На титульному аркуші було зображе­но змарнілого, виснаженого злид­нями селянина, запряженого в яр­мо, його батогами підганяють по­міщик, урядник і душпастир.

Страх, який нагнав календар на духовенство і буржуазію, був таким великим, що тираж його конфіску­вала поліція, а проти редактора Мондока порушили судову справу. З 1922 р. календар «Правди» став називатись календарем «Карпатської правди».

Змістовні статті, влучні приклади, наведені атеїстами, активно вплива­ли на широкі народні маси. В од­ній із статей говорилося про духо­венство: «Навчаєте «не убий», а бла­гословите гармати. Навчаєте «не лі­нися», самі не працюєте. Навчаєте «будь милосердний», а дерете ос­танню шкіру з бідного. ...Навчаєте «не обманюй», а брехнею живете».

В іншій статті викривалась діяль­ність уніатської церкви та її слуг, які зводили наклепи на Радянський і Союз. 12 лютого 1928 року в «Кар­патській правді» була надрукована стаття «Як у нас і як у Вас». В ній проводиться паралель річного бюджету «Підкарпатської Русі і За­порізького округу УРСР». Великі ус­піхи молодого радянського округу порівнюються з тяжким становищем трудящих Закарпаття. З бюджету Підкарпатської Русі «попи щорічно з'їдають 6.367.000 крон, — а в Укра­їнській Радянській Соціалістичній Республіці дармоїдам грошей не дають».

Активну боротьбу проти клерика­лізму вела робітнича газета «Мун­каш уйшаг», яка видавалась угорсь­кою мовою. На її сторінках часто можна було зустріти статті атеїстич­ного спрямування. 22 грудня 1929 р., приміром, викриваючи антинародну суть уніатської церкви та її духовен­ства, газета писала, що «... один священик... краще служив інтересам буржуазії, ніж 10 жандармських шпиків...» Таким прикладом може служити «діяльність» уніатського бо­ронявського ігумена, який, будучи тісно зв'язаний з хустською поліці­єю, використовував кожний випадок, щоб «вчинити погром над свідоми­ми боронявськими трудящими...»

Атеїстичний рух на Закарпатті на­був ширшого розмаху, коли крайо­ва організація компартії Чехословач­чини створила «Спілку пролетарсь­ких безвірників». Це був своєрідний протест трудящих: адже в той час Ватікан закликав до хрестового по­ходу проти СРСР.

«Карпатська правда» писала, що «... як появилася папська булла про­ти Радсоюзу, то робітники дуже по­бурилися». Почався масовий відхід закарпатських пролетарів від церк­ви. «... Тепер, коли почули, що вчи­няє римський папа, — стали ужго­родські безвірники організовувати­ся і закладають першу на Закарпатті «Спілку пролетарських безвірників».

В роки економічної кризи наслідком якої на Закарпатті було масове безробіття і голод, «Спілка» прово­дила велику роз'яснювальну роботу. «Багато різних податків, подібно мо­лі з'їдають робітників, — писала лис­тівка, вилущена тоді «Спілкою про­летарських безвірників». — Хвиля відчаю піднялась на висоту миль. В цей же час у країні робітників — в Радянській Росії заново збудовані фабрики і сільськогосподарські під­приємства, стотисячні маси прийма­ють на роботу, а заробітна плата весь час збільшується. Там робочий день не 10 — 12 годин, а тільки 7. Те, що є ліками робітників, є смертю для буржуазії. Ось чому брешуть і зводять наклепи на Радянський Со­юз. В цій брехні головну роль віді­грають сьогодні папа і духовенство».

«Спілка» організувала по містах і селах краю лекції і бесіди на тему «П'ятирічка: економічне і культурне будівництво в СРСР», роз'яснювала потребу боротися за соціальне і ду­ховне визволення. Трудящі відходи­ли від релігії. Плосківський свяще­ник Михайло Фізер у листі до Му­качівської єпархії повідомляв: «...Мои верники не то что холодно, но просто враждебно относятся ко святой вере, церкви и духовенст­ву...» Боячись залишитись без пара­фіян, він просить єпископа «... пода­ти совет, як при сяких случаях по­ступовати».

Активну діяльність компартія краю розгорнула проти клерикалів наприкінці тридцятих років, коли уніатське духовенство відкрито під­тримувало фашизм. Незважаючи на те, що служителі культу всіх віро­сповідань, а насамперед уніатське духовенство, в ту пору розпалюва­ли релігійні та національні чвари, ідея пролетарського інтернаціоналіз­му залишалась для трудящих краю непорушною. Саме для цього періо­ду характерні масові протести наро­ду проти уніатської церкви і масо­вий відхід від неї.

Єпископ Стойка на єпархіальному консисторіальному засіданні в 1938 р. зміст якого викладено в журналі «Душпастир», так охарактеризував це становище: «От потопа світа не пережили ще люди такої кризи, яку ми переживаємо. Вік наш повний супротивниками Христа бога і єго святої церкви».

У боротьбі з клерикалізмом у тяжкі роки окупації Закарпаття хортистами активну участь брав полу­м'яний борець за щастя народу, по­ет-патріот Дмитро Вакаров. Змальо­вуючи злиденне життя верховинців, Д. Вакаров писав:

Вольно дышит в Закарпатье

Лишь епископ и магнат.

(«Строят»)

Д. Вакаров бачив, що шлях тру­дящих до щастя в непримиренній боротьбі. Він рішуче викривав за­певнення священнослужителів, ніби від біди може врятувати тільки бог:

Не помогут молитвы,

О, поверь мне, бедняк!

Ты готовься для битвы,

Крепче стисни кулак!

(«Наш путь»).

Здійснилася завітна мрія закар­патців про возз'єднання з Радянсь­кою Україною. Тільки після цього трудящі області одержали справж­нє право на свободу совісті, що пе­редбачало і свободу атеїстичної пропаганди. Масовий відхід вірую­чих та ряду священнослужителів від уніатської церкви, яка скомпроме­тувала себе співробітництвом з гно­бителями, примусив мукачівську єпархію проголосити в 1949 р. про саморозпуск.

Так зникла горезвісна унія на За­карпатті.

Розпад унії на Закарпатті — явище закономірне. Воно пояснюється не вигадками недругів нашої Батьків­щини про якесь там «гоніння» і «за­борону» уніатської релігії. Одвічна боротьба трудящих проти соціально­го і духовного поневолення, а потім соціалістична перебудова краю піс­ля встановлення Радянської влади, швидкий розвиток культури і осві­ти були тими причинами, які вплину­ли на світогляд трудящих і сприяли масовому відходові населення не тільки від уніатської церкви, але й від релігії взагалі.

Д. БУКОВИЧ, вчитель Історії, м. Ужгород