Стаття "«Те, що по волу бере»..." в журналі "Людина і світ" № 3 1986 року

З літописів і старовин­них книг доходять до нас голоси минулого. Але іс­нує ще й пам'ять народу. Відомо, що літописці ви­кладають точку зору на ту чи іншу подію того класу, до якого самі належать,— панівного. А трудовий на­род в піснях, легендах, казках та прислів'ях ві­дображає і передає із по­коління в покоління своє ставлення до історичних подій правдиво, без при­крас. Іноді за одним ре­ченням або навіть словом тут стоїть ціла історична епоха.

В. Д. Бонч-Бруєвич зга­дував, що В. І. Ленін гово­рив про фольклор: «...Ця багатовікова творчість мас відображає їх світогляд в різні епохи». (В. Д. Бонч-Бруевич. В. И. Ленин об устном народном твор­честве. Советская этно­графия, 1954, № 4, с. 118). В. І. Ленін, незважаючи на свою величезну зайня­тість, знаходив час, щоб прочитати збірку народ­ної творчості.

За наказами князів зво­дилися величні монумен­ти — так можновладці прагнули увічнити своє ім'я. А народ творив і тво­рить собі пам'ятники в мо­ві. Адже мова — це не тільки засіб передачі ін­формації. Український фольклорист Ф. М. Ко­лесса зазначав: «...чим є кров у живому тілі, тим є народна мова і поезія в народному організмі». Скільки краси і мудрості в такому жанрі усної на­родної творчості, як при­слів'я! За визначенням О. М. Горького, саме прислів'я і приказки ви­ражають мислення на­родної маси в повноті особливо повчальній, при­слів'я і пісні завжди ко­роткі, а розуму і почуття вкладено в них на цілі кни­ги.

Згадую, як колись, у ди­тинстві, прислухався до розмови моїх бабусь — Софії Іванівни та Марти Іванівни Скуратівських.

—    Ходімо, бо вже те реве, що по волу бере,— почув якось.

Мене зацікавило, що ж означає це прислів'я.

—    Давно це було. Ду­же давно, — неквапливо почала свою розповідь ба­буся Софія. — Тоді люди до церкви ходити не хо­тіли, бо вірили не в хри­стиянського бога, а в своїх старих богів, яким покло­нялися їхні батьки, діди й прадіди...

Міркую собі нині: коли ж це було? Судячи з роз­повіді, йшлося про часи після введення християн­ства на Русі.

Священики почувалися дуже самотньо в новозбудованих церквах. Вла­да почала доводити лю­дям вади старої релігії і переваги нової, забираю­чи по волу за невідвіду­вання церкви. Такий «ар­гумент» на користь хри­стиянства виявився «пере­конливим»... Відтоді, по­чувши бамкання церков­ного дзвона, наші далекі предки починали сходи­тися до церкви, гукаючи одне одного: «Ходімо, ку­ме, бо вже те реве, що по волу бере». |

Марно силкуються апо­логети православ'я до­вести, нібито наш народ добровільно і з радістю прийняв християнство. Ще з шкільного підручника іс­торії ми знаємо прислів'я періоду хрещення Русі: «Путята хрестив мечем, а Добриня — вогнем». А бабусине прислів'я теж свідчить, як насправді впроваджувалася нова ві­ра.

Християнство почали за­проваджувати на Русі на­прикінці X століття. Але ще у XI столітті спалаху­вали антифеодальні пов­стання під гаслами бо­ротьби з нав'язаною релі­гією. Процес християні­зації Русі розтягнувся на століття.

Край, де я почув до­шкульне прислів'я, колись був частиною землі схід­нослов'янського племені древлян. Неподалік - Малин, назва якого похо­дить, як вважають, від іме­ні древлянського князя Мала. Літопис нерідко зга­дує про древлянські «гра­ди». Наприклад, Іскорос­тень (Коростень) був доб­ре укріпленою фортецею, Вручий (Овруч) — вели­ким ремісничим центром. Тутешні вироби з черво­ного шиферу, особливо пряслиця для веретен, в XI—XIII століттях славилися по всій Русі і навіть у сусідніх країнах. В літо­писах згадуються і древ­лянські князі та старійшини. Це свідчення досить високого рівня розвитку феодалізму в древлянсь­кій землі.

Відомо, що зміна релі­гії була викликана розвит­ком феодалізму. Панів­ному класу погрібна була релігія, яка допомагала б тримати в покорі експлуа­товані маси.

Російський вчений Д. І. Прозоровський висловив припущення про те, що мати київського князя Во­лодимира, Малуша, була дочкою  древлянського князя Мала (Д. И. Про­зоровский. О родстве св. Владимира по мате­ри. — Записки император­ской Академии наук. т. V, кн. 1, Спб., 1867, с. 17 — 26). Якщо взяти до уваги древлянське походження князя Володимира, то стає зрозумілим, чому воле­любні древляни не сприй­няли введення християн­ства як привід до нового повстання.

Прислів'я ж, почуте мною, свідчить, що навіть там, де хрещення народу обійшлося без кривавих зіткнень з владою, хри­стиянство насаджувалося силою.

Літописець повідомляє, що в 1158 році князь Ярополк Ізяславич пере­дав Древлянську землю Києво-Печерському мо­настирю (Полное собра­ние русских летописей. т. II, М., 1962, столб. 492). Монастир, звичайно, не міг терпіти, щоб у його вотчинах селяни нехтува­ли церквою.

Виходить, час виникнен­ня прислів'я треба відне­сти на період між кінцем X і початком ХІІІ сто­літь.

Християнство перема­гало давньослов'янські ві­рування, вбираючи з них деякі риси. Віра в лісови­ків, домовиків, русалок, водяників продовжувала існувати поряд з вірою в Ісуса Христа.

Народ під тиском кня­зівської влади був навер­нений до християнства. Але пам'ять про те, як во­но запроваджувалось, і про тодішню церкву — як про «те, що по волу бере», збереглася й передавала­ся з покоління в поколін­ня.

Народжені ще напри­кінці минулого століття, обидві мої бабусі, які свій вік звікували в полісько­му селі Скурати на Жито­мирщині, передали цей спогад нам у другу поло­вину XX століття.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, вчитель. м. Ірпінь Київської області.