четвер, 27 квітня 2017 р.

Стаття "Наука і міф" в журналі «Людина і світ» № 10 1987 року

 У місцях, позначених на цій карті, щез­ли найбільші з тих літаків та суден, що пропали в Бермудському трикутнику.

Зловісні Бермудські острови...
Наочним прикладом того, як вини­кають і «вмирають» білянаукові міфи, може бути історія про «незвичайні» по­дії в Бермудському трикутнику. Сумно­звісний трикутник — це порівняно неве­лика ділянка Атлантичного океану, роз­ташована між Бермудськими острова­ми, островом Пуерто-Ріко та краєм пів­острова Флоріда.
Що ж привернуло загальну увагу саме до цього району світового океану? Ось одне з типових повідомлень.
5 грудня 1945 року п'ять бомбарду­вальників-торпедоносців, що входили до складу військово-повітряних сил США, вилетіли зі свого аеродрому для виконання навчального завдання. Літа­ки пілотували досвідчені льотчики, які не раз літали в цій частині Атлантичного океану. Однак через деякий час зв'язок з ними несподівано припинився. На по­шуки послали ще один літак, але й він безслідно зник. Тоді командування, за­непокоєне подією, організувало широко­масштабну рятувальну операцію, в якій взяло участь багато літаків та суден. Та все було марно...

Схожі повідомлення з'являлися в іно­земній пресі одне за одним. У зловіс­ному трикутнику то пропадали морські судна, то зникали літаки, у тому числі й рейсові, пасажирські, то зустрічалися «мертві» кораблі, покинуті командою за загадкових обставин. А в одному з повідомлень розповідалося навіть, ніби екіпаж літака, який летів у районі Бер­мудського трикутника і зазнав незви­чайних пригод, виявив після посадки, що показання всіх годинників, котрі були на борту, відрізняються від показань на­земних на 10 хвилин!
Ці й інші разючі повідомлення супро­воджувалися гадками про те, що зниклі літаки провалювались у якісь не відомі науці «діри» в атмосфері, а судна пере­ходили... в інший просторовий вимір.
На закінчення автори сенсаційних пові­домлень звичайно прозоро натякали на те, що всі ці неймовірні пригоди нібито пов'язані з діяльністю якихось таємни­чих «розумних сил» — земних, а може, навіть і позаземних...
 Висувалися найрізноманітніші припу­щення, найнеймовірніші гіпотези, до ре­дакцій наукових та науково-популярних журналів надходила величезна кількість листів із запитаннями, що стосувалися «бермудського феномена». І хоч між­народна океанологічна експедиція, осна­щена сучасною дослідною апаратурою, яка працювала приблизно у цьому ж районі за програмою вивчення світово­го океану, ніяких особливих аномалій  не виявила, це не остудило любителів сенсацій. Протягом кількох років Бер­мудський трикутник не давав спокою мільйонам людей у всьому світі. Міф поширювався й обростав дедалі новішими дивовижними подробицями.
Однак врешті сталося те, що неми­нуче мало статися. У пресі одне за од­ним почали з'являтися викриття. Знайш­лися тверезо мислячі люди, в тому числі й журналісти, які вирішили з'ясувати, якою мірою повідомлення про «бер­мудські чудеса» відповідають дійсності. І поступово почала вимальовуватися картина великої містифікації. Стало ясно, що переважна більшість повідом­лень про таємничі події в районі Бер­мудського трикутника фабрикувалася за випробуваним «методом напівправ­ди». Інакше кажучи, описувалась — але не зовсім точно — якась справжня по­дія: щось замовчувалося, щось долуча­лося, а потім всьому цьому давалося сен­саційне тлумачення.
І так само, як і в історії з Нессі, напо­легливе роздування міфа про Бермуд­ський трикутник найтісніше пов'язувало­ся з прагненням певних кіл не просто заробити на цьому міфі, а й якомога довше підтримувати кон'юнктурний інте­рес до його «місця прив'язки». Адже саме завдяки сенсаційним повідомлен­ням про «чудеса», які нібито відбувають­ся в цьому районі, значно зросла кіль­кість туристів, охочих побувати на Бер­мудських островах. Серед аматорів мор­ських подорожей плавання в Бермуд­ському трикутнику стало вважатися особливим шиком. Заради цього до при­чалів на Бермудах рушило багато яхт з усіх кінців планети. Цим скористали­ся місцеві бізнесмени. З повним наван­таженням працювали численні отелі.  Буквально на кожному кроці можна було  придбати різні сувеніри, які, за свідчен­ням бувальців, «мали явну тенденцію до трикутних обрисів».
А принцип «напівправди» спрацьову­вав безвідмовно. Чи відбувалися в райо­ні Бермудського трикутника корабель­ні катастрофи? Так, відбувалися. Літаки  гинули? Гинули. Зустрічалися судна, по­кинуті екіпажами? Бувало й таке. Зникали  кораблі так, що нікому не вдавалося  врятуватись і не залишалося жодних слідів катастрофи? Зникали...
Все це траплялося насправді. Але, по­відомляючи про ці події, автори сенса­ційних публікацій про чудеса в Бермуд­ському трикутнику підносили їх як щось незвичайне, неймовірне. Як це вдава­лося? Завдяки методу умовчання. Що ж замовчувалося? Насамперед те, що мор­ські й авіаційні катастрофи трапляють­ся не тільки в Бермудському трикутни­ку, а й в інших районах світового океа­ну. Незважаючи на те, що з кожним роком вдосконалюється морська й авіаційна техніка, зростає надійність апа­ратури і приладів, розвиваються наві­гаційні методи,— незважаючи на все це, океан щороку поглинає сотні кораб­лів і тисячі людей. Такою є статистика.
Щодо причин морських катастроф, то вони досить добре відомі. Це сильні бурі й шторми, грубі навігаційні помил­ки, пожежі, не досить висока кваліфі­кація командного складу й таке інше. Трапляються катастрофи й нетипові, пов'язані із збігом особливо несприят­ливих, трагічних обставин. Такі катастро­фи можуть здатися загадковими, хоч вони й мають цілком певні природні причини. Але для того, щоб ці причини встановити, необхідно ретельно розслі­дувати обставини таких подій.
Цілком може бути, що в Бермудсько­му трикутнику різні катастрофи в се­редньому трапляються дещо частіше, ніж в інших місцях. Але це теж можна пояснити. Річ у тім, що Бермудський трикутник — район вельми інтенсивного мореплавства, з густою мережею авіа­ційних ліній. Крім того, це ще й район надзвичайно складних, надзвичайно мін­ливих метеорологічних умов, для якого характерні різкі перепади погоди, жор­стокі шторми й урагани; нерідко тут виникають смерчі, утворюються веле­тенські хвилі й вири. Під впливом вітрів тут часто змінюються напрям і характер течій, що може бути несподіванкою для мореплавців. Якщо до цього додати, що в багатьох місцях тут дуже складний рельєф морського дна — глибокі запа­дини чергуються з мілководдям, то ста­не зрозуміло, що ймовірність аварій лі­таків і корабельних катастроф у Бермуд­ському трикутнику трохи вища, ніж у ба­гатьох інших районах світового океану.
Можна пояснити й те, що на місці морських катастроф тут, як правило, не залишається ні уламків кораблів, ні врятованих людей. Річ у тім, що побіля Бермудського трикутника проходить дуже сильна, бурхлива й вихороподібна океанська течія — Гольфстрім. Вона не тільки багато в чому визначає мінли­вість метеорологічних процесів у цьому районі, а й несе з собою все, що зали­шається від катастроф, в океанські про­стори.
Однак автори сенсаційних повідомлень про Бермудський трикутник не тільки тенденційно замовчували реаль­ні факти та обставини, здатні проясни­ти події, що там відбуваються, і зняти з них наліт таємничості. Вони ще й дода­вали те, чого не було. Поверні­мося, наприклад, до історії із зникнен­ням американських літаків-торпедонос­ців. Ретельне з'ясування обставин, по­в'язаних з цією подією, виявило цілу низку розходжень між відомостями в сенсаційних публікаціях і тим, що відбу­валося насправді.
Так, з'ясувалося, що льотчики, які пілотували торпедоносці в цьому на­вчальному польоті, були зовсім не аса­ми, а лише стажистами, що не мали досвіду польотів у складних умо­вах. Єдиним льотчиком «зі стажем» був командир ескадрильї. Однак і він, коли в його літаку відмовили обидва компаси, повівся далеко не найкраще. Втративши орієнтування, літаки стали блукати над океаном, сподіваючись по­бачити землю. І врешті-решт повністю витратили пальне. Не залишалося нічого іншого, як сісти на воду. Про це недво­значно розповів запис радіопереговорів. Поверхню води вкривала густа пелена туману, що ускладнювала не тільки по­садку, а й пошукові операції. І якщо врахувати недосвідченість пілотів...
Легенди про «незбагненні» події в Бермудському трикутнику стали спро­стовувати одну за одною. Єдине, що підтвердилося,— це кораблі із зниклим екіпажем. Такі кораблі справді існува­ли, і, як з'ясувалося, зникнення тих, хто мав нещастя бути на їх борту,— умисна справа цілком земних сил.
Про «природу» цих сил офіційно по­відомив «Інтерпол» — міжнародна по­ліцейська організація, що розшукує зло­чинців. Виявилося, що в районі Бермуд­ського трикутника було ліквідовано ве­лику банду торговців наркотиками. Бан­дити нападали в океані на порівняно не­великі судна, захоплювали їх, знищу­вали команду, а трупи скидали за борт. Потім загарбане судно використовува­лося лише один раз — для перевезення партії наркотиків, після чого його виво­дили у відкрите море, подалі від бере­га, і залишали напризволяще.
Було б, звісно, неправильно тверди­ти, що з'ясовано причини всіх катастроф, котрі будь-коли сталися в Бермудсько­му трикутнику. Деякі з них не залишили ні слідів, ні свідків, і про ці трагедії, мабуть, ми вже ніколи нічого не дізнає­мося. Але з того, що ми чогось не знає­мо, аж ніяк не виходить, що це «неві­доме» має неодмінний зв'язок з місти­кою.


На «кладовищі Атлантики» таємниче зник американський літак С-119, на борту якого було 10 чоловік.

Кілька років тому на замовлення однієї з норвезьких фірм було споруджено велетенський супертанкер. Це бу­ло справжнє чудо сучасної техніки, до краю начинене автоматикою та електро­нікою, ладною оперативно усунути будь-які несправності й ліквідувати загроз­ливі ситуації, що можуть виникнути під час рейсу такого судна. Будівники тан­кера гарантували його цілковиту без­пеку й непотоплюваність.
І ось судно рушило в перший рейс і... зникло без сліду. Радіозв'язок з ним не­сподівано обірвався в ту мить, коли во­но було в Тихому океані, в районі між північною частиною Філіппінських остро­вів, Японією та островом Гуамом. За цим трикутником з легкої руки деяких журналістів утвердилася слава «копії» Бермудського. Йому навіть придумали ефектну назву — «Море диявола». Одне слово, весь «джентльменський набір»: таємниче безслідне зникнення «невразливого» судна, несподіване при­пинення радіозв'язку, і все це — в «Мо­рі диявола».
Певне, й цю катастрофу любителі сенсацій списали б на рахунок темних сил, що діють у «диявольських трикут­никах», якби через кілька днів після катастрофи японське рибальське судно не підібрало двох матросів, що дивом врятувалися під час катастрофи—їм вдалося вчепитися за уламок дошки.
Врятовані й розповіли, чому загину­ло судно. Стався несподіваний вибух га­зу, який накопичився в місткостях для зберігання пального. Як видно, не до­помогла й електроніка. Судно миттю пе­реламалося навпіл і за кілька хвилин пішло під воду.
Звичайно, при зіткненні з чимось за­гадковим легше й простіше спихнути вину на якісь незбагненні, таємничі «тем­ні» сили. Таке пояснення, по суті, не потребує ніяких зусиль. А проте будь-яке «загадкове» має природні причи­ни — отже, й природне пояснення. Звіс­но, для того, щоб його знайти, потріб­ні відповідні знання, наполегливість, уміння долати труднощі. Але це єди­ний спосіб пізнати й зрозуміти навко­лишній світ.

... і "космічні брати по розуму"
Чи не найбільшу популярність серед білянаукових міфів здобув за останні десятиліття міф про могутні позаземні надцивілізації, що нібито існують у де­яких космічних світах. Найбільш «край­нім» виявом цього міфа є твердження про те, що якась космічна надцивілі­зація свого часу з не відомою нам метою «посіяла» життя на Землі, а із появою людства непомітно стежить за нашим існуванням і навіть незримо керує наши­ми діями.
Як і багато інших білянаукових міфів, цей міф виріс на грунті цілком реаль­ної, більше того — фундаментальної наукової проблеми — проблеми існу­вання позаземних цивілізацій. Однак сучасний стан її сприяє виникненню різ­них міфів. Йдеться про те, що наука на­трапляє тут на цілу низку непевностей. Ми можемо вивчати явище життя лише в єдиному варіанті — варіанті земного життя. Ми ніколи не бачили й не дослід­жували жодного позаземного живого організму. Ми не маємо надійних відо­мостей про існування й кількість планет­них систем навколо інших зірок. Ми не знаємо з цілковитою певністю, як нежи­ве перетворюється на живе. Нарешті, нам не відомо жодного факту, який мож­на було б вважати науковим підтверд­женням існування й діяльності позазем­них цивілізацій.

Під час першої світової війни, весною 1918 року, неподалік Бермудських островів пропав безвісти американсь­кий пароплав «Циклоп». На його борту було 390 чоловік. В районі, де стався нещасний випадок, не було жодного німецького підводного човна.

А там, де в науці є невизначеність, завжди створюються сприятливі умови для містифікацій, для появи міфологіч­них уявлень. І чим ширший інтерес ви­кликає така проблема, тим вища ймовір­ність їх виникнення.
Як відомо, головним питанням, довко­ла якого в усі часи, по суті, розгортала­ся боротьба між наукою і релігією, було питання про місце людини й людства у Всесвіті. На противагу релігійним по­глядам, згідно з якими над людиною й людством стоять надприродні сили, що так чи інакше визначають долі лю­дей та всі їхні вчинки, матеріалістична філософія виходить з того, що людство в своєму розвитку не залежить від яких би там не було «вищих», владних над ним сил.
Неважко побачити, що уявлення про те, нібито нами незримо керує якась надмогутня суперцивілізація, йде вроз­різ із цією принциповою позицією марк­систської філософії.
Звичайно, можна припустити, що десь у Всесвіті існують цивілізації, які досягли дуже високого рівня розвитку. В такій гіпотезі немає нічого антинаукового. Не суперечить відкритим наукою зако­нам природи й можливість того, що та­ка надцивілізація може непомітно впли­вати на існування й діяльність якоїсь іншої космічної цивілізації, в тому числі й земної. Що вона здатна також впли­вати на перебіг явищ у космічних масш­табах. Повторюю — самі по собі такі уявлення не мають нічого антинаукового.
Однак якби з'ясувалося, що це справ­ді так, що можливість, про яку йде мова,— не тільки можливість, а й реаль­на дійсність, нам довелося б докорінно переглянути багато наукових і філо­софських уявлень про світ і людство.
Втім, цілком очевидно, що для такого кардинального перегляду самих тільки гіпотез про можливість тих чи тих явищ зовсім не досить. Припущення, які хоч і не суперечать науковим даним, але абсолютно нічим, ніякими фактами не підкріплені, в кращому разі можуть роз­глядатися лише як наукова фантастика. Однак науково-фантастичні припущен­ня не можуть правити за підвалини для наукових висновків.
У рамках наукового підходу до пі­знання світу зведення науково-фанта­стичних припущень до рангу наукових істин без будь-якого наукового обгрун­тування є незаконним прийомом, харак­терним для псевдонауки. А коли такий прийом застосовують щодо фундамен­тальних проблем буття — це неминуче веде до висновків, котрі мало чим від­різняються від релігійних уявлень.

Гості з космосу!
Одним з різновидів міфа про над­цивілізації є міф про відвідини нашої планети інопланетними космічними апа­ратами й космічними експедиціями та про вплив цих відвідин на історію зем­ної цивілізації.
Одразу скажемо, припущення про те, що на Землю могли прилітати косміч­ні кораблі позаземних цивілізацій — автоматичні або пілотовані, як гіпотеза також не виглядає антинауковою. Адже посилаємо ми свої автоматичні станції до інших планет нашої Сонячної системи, посилатимемо їх і до зірок. Але одна річ — теоретична можливість і зовсім інша — практична реалізація цієї можли­вості. Вона могла здійснитися, але з деяких причин могла й не здійснитись.
Отож теоретична можливість сама по собі ще не є доказом того, що події, про які йдеться, справді відбувалися. Щоб переконатися в цьому, потрібні відповідні факти.
Взагалі ж, з багатьох причин, ця ідея, як кажуть, носилася в повітрі. З одного боку, дедалі активніше обговорювало­ся питання про можливість життя у Все­світі й пошук позаземних цивілізацій. А з другого — успішний запуск штучних супутників Землі та місячних станцій наочно продемонстрував принципову здійсненність космічних польотів.
Приблизно з кінця 50-х — початку 60-х років з різних кінців планети деда­лі частіше стали надходити повідомлен­ня про те, нібито виявлено факти, які свідчать про відвідання Землі іноплане­тянами. Ці повідомлення одразу ж при­вернули загальну увагу. І не дивно: якби вдалося знайти реальні сліди прильоту інопланетних космічних апаратів, це не тільки стало б видатною подією в історії людства, а й незаперечним доказом існу­вання позаземних цивілізацій.
Слід віддати належне вражаючій вина­хідливості прихильників і захисників ідеї «палеоконтактів». Наведу тільки один приклад. Побувавши на Землі, міркують прихильники ідеї «палеовізи­тів», інопланетяни мали б залишити май­бутнім розумним мешканцям цієї пла­нети якийсь знак про себе. Щось таке, що досить добре «впадало б у вічі» і при досягненні людством певного рівня пізнання світу не залишало б у людей сумніву в тому, що це — справа рук мо­гутньої позаземної цивілізації. І ось у когось виникає «ідея».
Як відомо, є таке явище природи — повне сонячне затемнення. Величне і вражаюче. Але не всі знають, що для по­становки цього «небесного спектаклю» природа мала виконати низку умов. Поперечник Сонця в 400 разів більший за поперечник Місяця. Тому для того, щоб маленький Місяць перекривав для земного спостерігача величезне Сон­це й перекривав повністю (тільки за цієї умови стає видимою сонячна коро­на — головна окраса повного затемнен­ня), необхідно, щоб Місяць був розташо­ваний у 400 разів ближче до Землі, ніж Сонце. Потрібне також таке розташу­вання місячної орбіти щодо площини орбіти Землі, щоб у момент повні, коли Місяць проходить між Землею і Сон­цем, його тінь хоча б іноді потрапляла на Землю. Хіба не дивовижно, кажуть деякі прихильники ідеї «палеоконтак­тів», що умови, про які йдеться, справ­ді виконуються? Важко повірити, що це випадкова гра природи. І пропонується таке пояснення. Могутні інопланетяни, прилетівши на Землю і вирішивши зали­шити вічне свідчення своїх відвідин, змінили орбіту Місяця так, щоб забез­печити періодичне здійснення повних місячних затемнень.
Звісно, випадкове малоймовірне по­єднання тих чи інших обставин у природі потребує їх пояснення. Цілком може бути, що причина збігів, які забезпечу­ють повні сонячні затемнення, полягає в особливості формування планет Со­нячної системи. І в міру розвитку пла­нетної космогонії її вдасться встано­вити. Але не виключений і суто випад­ковий збіг — врешті-решт, вони теж трапляються в природі. І в цьому немає нічого неможливого: якщо ймовірність тієї чи тієї події не дорівнює нулю — во­на в принципі може відбутися.
Свого часу люди, не знаючи справж­ніх причин тих чи тих явищ природи, по­яснювали їх виникнення дією надпри­родних сил. Сьогодні прихильники «па­леоконтактів» намагаються пояснити не­зрозуміле діяльністю інопланетян. І хоч інопланетяни — істоти аж ніяк не над­природні, вони мають цілком матеріаль­ну природу,— такий підхід до невідомо­го в методологічному відношенні мало чим відрізняється від релігійного.
Поки що ж слід підкреслити, що в усіх тих випадках, коли факти, наведені як сліди «палеовізитів» або «палеоконтак­тів», перевірялися науковими методами, незмінно виявлялося, що вони не мають ніякого відношення до «інопланетян», а є або пов'язаними з діяльністю наших власних предків-землян, або ж плодом непорозуміння чи просто умисного обману й фальсифікації.
Не можна ж, справді, брати всерйоз до уваги доказ «палеовізитів», грунто­ваний на тому, що архітектура церков­них дзвіниць нагадує формою конструк­цію багатоступінчастих ракет — кожний наступний «поверх» (ступінь) має попе­речник, менший від попереднього.

Фреска із Сефара (район Сахари по­близу Тассілі). Праворуч — триметро­ва постать. Поруч з нею — так звані марсіани.
Дві старовинні японські бронзові ста­туетки (в центрі), заввишки майже 60 сантиметрів. Створюється вражен­ня, що на їхні голови надіто шоломи з отворами для дихання. Дехто вважає, що це переговорні пристрої. Впада­ють у вічі також характерні «окуля­ри» — як у космонавтів.
Загадковий «воїн Теотіхуакана». В його шоломі є отвори для очей; вбрання та взуття дивовижним чином нагадують спорядження космонавта.

Такий, з дозволу сказати, «доказ» не потребує детального аналізу — він про­сто смішний. Архітектура церковних дзвіниць, як і «багатоступінчастих» ки­тайських пагод, зумовлювалася цілком земними міркуваннями — будівельними (технологічними), естетичними, релігій­ними. Багатоступінчасті ракети прита­манні сучасному етапу земної космо­навтики. Що ж до інопланетних космо­навтів — гаданих представників надмо­гутньої позаземної цивілізації, здат­них здійснити міжзоряні перельоти, то наївно було б вважати, що для зльоту із Землі вони потребували б громіздких багатоступінчастих конструкцій. Це, між іншим, добре розуміють сучасні пись­менники-фантасти. Хоч для них опис технічного боку космічних польотів аж ніяк не найголовніше, вони, малюючи картини майбутніх польотів землян до інших зоряних систем, таких нісенітниць собі не дозволяють.
Логічно припустити, що коли б меш­канці інших космічних світів, які відвідали Землю, хотіли залишити людству інфор­мацію про себе, вони залишили б її у такій формі, котра не тільки чітко вка­зувала б на її інопланетне походження, а й не давала б приводу для інших тлу­мачень. А якби прибульці не бажали вступати в контакти — хай заочні — із земною цивілізацією, то найімовірніше подбали б про те, щоб взагалі не зали­шати на Землі слідів свого перебування.
Віктор Комаров

Немає коментарів:

Дописати коментар