У місцях, позначених на цій карті, щезли найбільші з тих літаків та суден, що пропали в Бермудському трикутнику.
Зловісні Бермудські
острови...
Наочним
прикладом того, як виникають і «вмирають» білянаукові міфи, може бути історія
про «незвичайні» події в Бермудському трикутнику. Сумнозвісний трикутник — це
порівняно невелика ділянка Атлантичного океану, розташована між Бермудськими
островами, островом Пуерто-Ріко та краєм півострова Флоріда.
Що ж привернуло
загальну увагу саме до цього району світового океану? Ось одне з типових
повідомлень.
5 грудня 1945
року п'ять бомбардувальників-торпедоносців, що входили до складу
військово-повітряних сил США, вилетіли зі свого аеродрому для виконання
навчального завдання. Літаки пілотували досвідчені льотчики, які не раз літали
в цій частині Атлантичного океану. Однак через деякий час зв'язок з ними
несподівано припинився. На пошуки послали ще один літак, але й він безслідно
зник. Тоді командування, занепокоєне подією, організувало широкомасштабну
рятувальну операцію, в якій взяло участь багато літаків та суден. Та все було
марно...
Схожі
повідомлення з'являлися в іноземній пресі одне за одним. У зловісному
трикутнику то пропадали морські судна, то зникали літаки, у тому числі й
рейсові, пасажирські, то зустрічалися «мертві» кораблі, покинуті командою за
загадкових обставин. А в одному з повідомлень розповідалося навіть, ніби екіпаж
літака, який летів у районі Бермудського трикутника і зазнав незвичайних
пригод, виявив після посадки, що показання всіх годинників, котрі були на
борту, відрізняються від показань наземних на 10 хвилин!
Ці й інші разючі
повідомлення супроводжувалися гадками про те, що зниклі літаки провалювались у
якісь не відомі науці «діри» в атмосфері, а судна переходили... в інший
просторовий вимір.
На закінчення
автори сенсаційних повідомлень звичайно прозоро натякали на те, що всі ці
неймовірні пригоди нібито пов'язані з діяльністю якихось таємничих «розумних
сил» — земних, а може, навіть і позаземних...
Висувалися
найрізноманітніші припущення, найнеймовірніші гіпотези, до редакцій
наукових та науково-популярних журналів надходила величезна кількість листів із
запитаннями, що стосувалися «бермудського феномена». І хоч міжнародна
океанологічна експедиція, оснащена сучасною дослідною апаратурою, яка
працювала приблизно у цьому ж районі за програмою вивчення світового океану,
ніяких особливих аномалій не виявила, це
не остудило любителів сенсацій. Протягом кількох років Бермудський трикутник
не давав спокою мільйонам людей у всьому світі. Міф поширювався й обростав
дедалі новішими дивовижними подробицями.
Однак врешті
сталося те, що неминуче мало статися. У пресі одне за одним почали з'являтися
викриття. Знайшлися тверезо мислячі люди, в тому числі й журналісти, які
вирішили з'ясувати, якою мірою повідомлення про «бермудські чудеса»
відповідають дійсності. І поступово почала вимальовуватися картина великої
містифікації. Стало ясно, що переважна більшість повідомлень про таємничі
події в районі Бермудського трикутника фабрикувалася за випробуваним «методом
напівправди». Інакше кажучи, описувалась — але не зовсім точно — якась
справжня подія: щось замовчувалося, щось долучалося, а потім всьому цьому
давалося сенсаційне тлумачення.
І так само, як і
в історії з Нессі, наполегливе роздування міфа про Бермудський трикутник
найтісніше пов'язувалося з прагненням певних кіл не просто заробити на цьому
міфі, а й якомога довше підтримувати кон'юнктурний інтерес до його «місця
прив'язки». Адже саме завдяки сенсаційним повідомленням про «чудеса», які
нібито відбуваються в цьому районі, значно зросла кількість туристів, охочих
побувати на Бермудських островах. Серед аматорів морських подорожей плавання
в Бермудському трикутнику стало вважатися особливим шиком. Заради цього до причалів
на Бермудах рушило багато яхт з усіх кінців планети. Цим скористалися місцеві
бізнесмени. З повним навантаженням працювали численні отелі. Буквально на кожному кроці можна було придбати різні сувеніри, які, за свідченням
бувальців, «мали явну тенденцію до трикутних обрисів».
А принцип
«напівправди» спрацьовував безвідмовно. Чи відбувалися в районі Бермудського
трикутника корабельні катастрофи? Так, відбувалися. Літаки гинули? Гинули. Зустрічалися судна, покинуті
екіпажами? Бувало й таке. Зникали
кораблі так, що нікому не вдавалося
врятуватись і не залишалося жодних слідів катастрофи? Зникали...
Все це траплялося
насправді. Але, повідомляючи про ці події, автори сенсаційних публікацій про
чудеса в Бермудському трикутнику підносили їх як щось незвичайне, неймовірне.
Як це вдавалося? Завдяки методу умовчання. Що ж замовчувалося? Насамперед те,
що морські й авіаційні катастрофи трапляються не тільки в Бермудському
трикутнику, а й в інших районах світового океану. Незважаючи на те, що з
кожним роком вдосконалюється морська й авіаційна техніка, зростає надійність
апаратури і приладів, розвиваються навігаційні методи,— незважаючи на все це,
океан щороку поглинає сотні кораблів і тисячі людей. Такою є статистика.
Щодо причин
морських катастроф, то вони досить добре відомі. Це сильні бурі й шторми, грубі
навігаційні помилки, пожежі, не досить висока кваліфікація командного складу
й таке інше. Трапляються катастрофи й нетипові, пов'язані із збігом особливо
несприятливих, трагічних обставин. Такі катастрофи можуть здатися
загадковими, хоч вони й мають цілком певні природні причини. Але для того, щоб
ці причини встановити, необхідно ретельно розслідувати обставини таких подій.
Цілком може
бути, що в Бермудському трикутнику різні катастрофи в середньому трапляються
дещо частіше, ніж в інших місцях. Але це теж можна пояснити. Річ у тім, що
Бермудський трикутник — район вельми інтенсивного мореплавства, з густою
мережею авіаційних ліній. Крім того, це ще й район надзвичайно складних,
надзвичайно мінливих метеорологічних умов, для якого характерні різкі перепади
погоди, жорстокі шторми й урагани; нерідко тут виникають смерчі, утворюються
велетенські хвилі й вири. Під впливом вітрів тут часто змінюються напрям і
характер течій, що може бути несподіванкою для мореплавців. Якщо до цього
додати, що в багатьох місцях тут дуже складний рельєф морського дна — глибокі
западини чергуються з мілководдям, то стане зрозуміло, що ймовірність аварій
літаків і корабельних катастроф у Бермудському трикутнику трохи вища, ніж у
багатьох інших районах світового океану.
Можна пояснити й
те, що на місці морських катастроф тут, як правило, не залишається ні уламків
кораблів, ні врятованих людей. Річ у тім, що побіля Бермудського трикутника
проходить дуже сильна, бурхлива й вихороподібна океанська течія — Гольфстрім.
Вона не тільки багато в чому визначає мінливість метеорологічних процесів у
цьому районі, а й несе з собою все, що залишається від катастроф, в океанські
простори.
Однак автори
сенсаційних повідомлень про Бермудський трикутник не тільки тенденційно
замовчували реальні факти та обставини, здатні прояснити події, що там
відбуваються, і зняти з них наліт таємничості. Вони ще й додавали те, чого не
було. Повернімося, наприклад, до історії із зникненням американських
літаків-торпедоносців. Ретельне з'ясування обставин, пов'язаних з цією
подією, виявило цілу низку розходжень між відомостями в сенсаційних публікаціях
і тим, що відбувалося насправді.
Так,
з'ясувалося, що льотчики, які пілотували торпедоносці в цьому навчальному
польоті, були зовсім не асами, а лише стажистами, що не мали досвіду польотів
у складних умовах. Єдиним льотчиком «зі стажем» був командир ескадрильї. Однак
і він, коли в його літаку відмовили обидва компаси, повівся далеко не найкраще.
Втративши орієнтування, літаки стали блукати над океаном, сподіваючись побачити
землю. І врешті-решт повністю витратили пальне. Не залишалося нічого іншого, як
сісти на воду. Про це недвозначно розповів запис радіопереговорів. Поверхню
води вкривала густа пелена туману, що ускладнювала не тільки посадку, а й
пошукові операції. І якщо врахувати недосвідченість пілотів...
Легенди про
«незбагненні» події в Бермудському трикутнику стали спростовувати одну за
одною. Єдине, що підтвердилося,— це кораблі із зниклим екіпажем. Такі кораблі
справді існували, і, як з'ясувалося, зникнення тих, хто мав нещастя бути на їх
борту,— умисна справа цілком земних сил.
Про «природу»
цих сил офіційно повідомив «Інтерпол» — міжнародна поліцейська організація,
що розшукує злочинців. Виявилося, що в районі Бермудського трикутника було
ліквідовано велику банду торговців наркотиками. Бандити нападали в океані на
порівняно невеликі судна, захоплювали їх, знищували команду, а трупи скидали
за борт. Потім загарбане судно використовувалося лише один раз — для
перевезення партії наркотиків, після чого його виводили у відкрите море,
подалі від берега, і залишали напризволяще.
Було б, звісно,
неправильно твердити, що з'ясовано причини всіх катастроф, котрі будь-коли
сталися в Бермудському трикутнику. Деякі з них не залишили ні слідів, ні
свідків, і про ці трагедії, мабуть, ми вже ніколи нічого не дізнаємося. Але з
того, що ми чогось не знаємо, аж ніяк не виходить, що це «невідоме» має
неодмінний зв'язок з містикою.
На «кладовищі Атлантики» таємниче зник
американський літак С-119, на борту якого було 10 чоловік.
Кілька років
тому на замовлення однієї з норвезьких фірм було споруджено велетенський
супертанкер. Це було справжнє чудо сучасної техніки, до краю начинене
автоматикою та електронікою, ладною оперативно усунути будь-які несправності
й ліквідувати загрозливі ситуації, що можуть виникнути під час рейсу такого
судна. Будівники танкера гарантували його цілковиту безпеку й
непотоплюваність.
І ось судно
рушило в перший рейс і... зникло без сліду. Радіозв'язок з ним несподівано
обірвався в ту мить, коли воно було в Тихому океані, в районі між північною
частиною Філіппінських островів, Японією та островом Гуамом. За цим
трикутником з легкої руки деяких журналістів утвердилася слава «копії»
Бермудського. Йому навіть придумали ефектну назву — «Море диявола». Одне слово,
весь «джентльменський набір»: таємниче безслідне зникнення «невразливого»
судна, несподіване припинення радіозв'язку, і все це — в «Морі диявола».
Певне, й цю
катастрофу любителі сенсацій списали б на рахунок темних сил, що діють у
«диявольських трикутниках», якби через кілька днів після катастрофи японське
рибальське судно не підібрало двох матросів, що дивом врятувалися під час
катастрофи—їм вдалося вчепитися за уламок дошки.
Врятовані й
розповіли, чому загинуло судно. Стався несподіваний вибух газу, який
накопичився в місткостях для зберігання пального. Як видно, не допомогла й
електроніка. Судно миттю переламалося навпіл і за кілька хвилин пішло під
воду.
Звичайно, при
зіткненні з чимось загадковим легше й простіше спихнути вину на якісь незбагненні,
таємничі «темні» сили. Таке пояснення, по суті, не потребує ніяких зусиль. А
проте будь-яке «загадкове» має природні причини — отже, й природне пояснення.
Звісно, для того, щоб його знайти, потрібні відповідні знання,
наполегливість, уміння долати труднощі. Але це єдиний спосіб пізнати й
зрозуміти навколишній світ.
... і "космічні брати по розуму"
Чи не найбільшу
популярність серед білянаукових міфів здобув за останні десятиліття міф про
могутні позаземні надцивілізації, що нібито існують у деяких космічних світах.
Найбільш «крайнім» виявом цього міфа є твердження про те, що якась космічна
надцивілізація свого часу з не відомою нам метою «посіяла» життя на Землі, а
із появою людства непомітно стежить за нашим існуванням і навіть незримо керує
нашими діями.
Як і багато
інших білянаукових міфів, цей міф виріс на грунті цілком реальної, більше того
— фундаментальної наукової проблеми — проблеми існування позаземних
цивілізацій. Однак сучасний стан її сприяє виникненню різних міфів. Йдеться
про те, що наука натрапляє тут на цілу низку непевностей. Ми можемо вивчати
явище життя лише в єдиному варіанті — варіанті земного життя. Ми ніколи не
бачили й не досліджували жодного позаземного живого організму. Ми не маємо
надійних відомостей про існування й кількість планетних систем навколо інших
зірок. Ми не знаємо з цілковитою певністю, як неживе перетворюється на живе.
Нарешті, нам не відомо жодного факту, який можна було б вважати науковим
підтвердженням існування й діяльності позаземних цивілізацій.
Під час першої світової війни, весною 1918 року,
неподалік Бермудських островів пропав безвісти американський пароплав «Циклоп».
На його борту було 390 чоловік. В районі, де стався нещасний випадок, не було
жодного німецького підводного човна.
А там, де в
науці є невизначеність, завжди створюються сприятливі умови для містифікацій,
для появи міфологічних уявлень. І чим ширший інтерес викликає така проблема,
тим вища ймовірність їх виникнення.
Як відомо,
головним питанням, довкола якого в усі часи, по суті, розгорталася боротьба
між наукою і релігією, було питання про місце людини й людства у Всесвіті. На
противагу релігійним поглядам, згідно з якими над людиною й людством стоять
надприродні сили, що так чи інакше визначають долі людей та всі їхні вчинки,
матеріалістична філософія виходить з того, що людство в своєму розвитку не
залежить від яких би там не було «вищих», владних над ним сил.
Неважко
побачити, що уявлення про те, нібито нами незримо керує якась надмогутня
суперцивілізація, йде врозріз із цією принциповою позицією марксистської
філософії.
Звичайно, можна
припустити, що десь у Всесвіті існують цивілізації, які досягли дуже високого
рівня розвитку. В такій гіпотезі немає нічого антинаукового. Не суперечить
відкритим наукою законам природи й можливість того, що така надцивілізація
може непомітно впливати на існування й діяльність якоїсь іншої космічної
цивілізації, в тому числі й земної. Що вона здатна також впливати на перебіг
явищ у космічних масштабах. Повторюю — самі по собі такі уявлення не мають
нічого антинаукового.
Однак якби
з'ясувалося, що це справді так, що можливість, про яку йде мова,— не тільки
можливість, а й реальна дійсність, нам довелося б докорінно переглянути багато
наукових і філософських уявлень про світ і людство.
Втім, цілком
очевидно, що для такого кардинального перегляду самих тільки гіпотез про
можливість тих чи тих явищ зовсім не досить. Припущення, які хоч і не суперечать
науковим даним, але абсолютно нічим, ніякими фактами не підкріплені, в кращому
разі можуть розглядатися лише як наукова фантастика. Однак науково-фантастичні
припущення не можуть правити за підвалини для наукових висновків.
У рамках
наукового підходу до пізнання світу зведення науково-фантастичних припущень
до рангу наукових істин без будь-якого наукового обгрунтування є незаконним
прийомом, характерним для псевдонауки. А коли такий прийом застосовують щодо
фундаментальних проблем буття — це неминуче веде до висновків, котрі мало чим
відрізняються від релігійних уявлень.
Гості з космосу!
Одним з
різновидів міфа про надцивілізації є міф про відвідини нашої планети
інопланетними космічними апаратами й космічними експедиціями та про вплив цих
відвідин на історію земної цивілізації.
Одразу скажемо,
припущення про те, що на Землю могли прилітати космічні кораблі позаземних
цивілізацій — автоматичні або пілотовані, як гіпотеза також не виглядає
антинауковою. Адже посилаємо ми свої автоматичні станції до інших планет нашої
Сонячної системи, посилатимемо їх і до зірок. Але одна річ — теоретична
можливість і зовсім інша — практична реалізація цієї можливості. Вона могла
здійснитися, але з деяких причин могла й не здійснитись.
Отож теоретична
можливість сама по собі ще не є доказом того, що події, про які йдеться,
справді відбувалися. Щоб переконатися в цьому, потрібні відповідні факти.
Взагалі ж, з
багатьох причин, ця ідея, як кажуть, носилася в повітрі. З одного боку, дедалі
активніше обговорювалося питання про можливість життя у Всесвіті й пошук
позаземних цивілізацій. А з другого — успішний запуск штучних супутників Землі
та місячних станцій наочно продемонстрував принципову здійсненність космічних
польотів.
Приблизно з
кінця 50-х — початку 60-х років з різних кінців планети дедалі частіше стали
надходити повідомлення про те, нібито виявлено факти, які свідчать про
відвідання Землі інопланетянами. Ці повідомлення одразу ж привернули загальну
увагу. І не дивно: якби вдалося знайти реальні сліди прильоту інопланетних
космічних апаратів, це не тільки стало б видатною подією в історії людства, а й
незаперечним доказом існування позаземних цивілізацій.
Слід віддати
належне вражаючій винахідливості прихильників і захисників ідеї
«палеоконтактів». Наведу тільки один приклад. Побувавши на Землі, міркують
прихильники ідеї «палеовізитів», інопланетяни мали б залишити майбутнім
розумним мешканцям цієї планети якийсь знак про себе. Щось таке, що досить
добре «впадало б у вічі» і при досягненні людством певного рівня пізнання світу
не залишало б у людей сумніву в тому, що це — справа рук могутньої позаземної
цивілізації. І ось у когось виникає «ідея».
Як відомо, є
таке явище природи — повне сонячне затемнення. Величне і вражаюче. Але не всі
знають, що для постановки цього «небесного спектаклю» природа мала виконати
низку умов. Поперечник Сонця в 400 разів більший за поперечник Місяця. Тому для
того, щоб маленький Місяць перекривав для земного спостерігача величезне Сонце
й перекривав повністю (тільки за цієї умови стає видимою сонячна корона —
головна окраса повного затемнення), необхідно, щоб Місяць був розташований у
400 разів ближче до Землі, ніж Сонце. Потрібне також таке розташування
місячної орбіти щодо площини орбіти Землі, щоб у момент повні, коли Місяць
проходить між Землею і Сонцем, його тінь хоча б іноді потрапляла на Землю.
Хіба не дивовижно, кажуть деякі прихильники ідеї
«палеоконтактів», що умови, про які йдеться, справді виконуються? Важко
повірити, що це випадкова гра природи. І пропонується таке пояснення. Могутні
інопланетяни, прилетівши на Землю і вирішивши залишити вічне свідчення своїх
відвідин, змінили орбіту Місяця так, щоб забезпечити періодичне здійснення
повних місячних затемнень.
Звісно,
випадкове малоймовірне поєднання тих чи інших обставин у природі потребує їх
пояснення. Цілком може бути, що причина збігів, які забезпечують повні сонячні
затемнення, полягає в особливості формування планет Сонячної системи. І в міру
розвитку планетної космогонії її вдасться встановити. Але не виключений і
суто випадковий збіг — врешті-решт, вони теж трапляються в природі. І в цьому
немає нічого неможливого: якщо ймовірність тієї чи тієї події не дорівнює нулю
— вона в принципі може відбутися.
Свого часу люди,
не знаючи справжніх причин тих чи тих явищ природи, пояснювали їх виникнення
дією надприродних сил. Сьогодні прихильники «палеоконтактів» намагаються
пояснити незрозуміле діяльністю інопланетян. І хоч інопланетяни — істоти аж
ніяк не надприродні, вони мають цілком матеріальну природу,— такий підхід до
невідомого в методологічному відношенні мало чим відрізняється від
релігійного.
Поки що ж слід
підкреслити, що в усіх тих випадках, коли факти, наведені як сліди
«палеовізитів» або «палеоконтактів», перевірялися науковими методами, незмінно
виявлялося, що вони не мають ніякого відношення до «інопланетян», а є або
пов'язаними з діяльністю наших власних предків-землян, або ж плодом
непорозуміння чи просто умисного обману й фальсифікації.
Не можна ж,
справді, брати всерйоз до уваги доказ «палеовізитів», грунтований на тому, що
архітектура церковних дзвіниць нагадує формою конструкцію багатоступінчастих
ракет — кожний наступний «поверх» (ступінь) має поперечник, менший від
попереднього.
Фреска із Сефара (район Сахари поблизу
Тассілі). Праворуч — триметрова постать. Поруч з нею — так звані марсіани.
Дві старовинні японські бронзові статуетки (в
центрі), заввишки майже 60 сантиметрів. Створюється враження, що на їхні
голови надіто шоломи з отворами для дихання. Дехто вважає, що це переговорні
пристрої. Впадають у вічі також характерні «окуляри» — як у космонавтів.
Загадковий «воїн Теотіхуакана». В його шоломі є
отвори для очей; вбрання та взуття дивовижним чином нагадують спорядження
космонавта.
Такий, з дозволу
сказати, «доказ» не потребує детального аналізу — він просто смішний.
Архітектура церковних дзвіниць, як і «багатоступінчастих» китайських пагод,
зумовлювалася цілком земними міркуваннями — будівельними (технологічними),
естетичними, релігійними. Багатоступінчасті ракети притаманні сучасному етапу
земної космонавтики. Що ж до інопланетних космонавтів — гаданих представників
надмогутньої позаземної цивілізації, здатних здійснити міжзоряні перельоти,
то наївно було б вважати, що для зльоту із Землі вони потребували б громіздких
багатоступінчастих конструкцій. Це, між іншим, добре розуміють сучасні письменники-фантасти.
Хоч для них опис технічного боку космічних польотів аж ніяк не найголовніше,
вони, малюючи картини майбутніх польотів землян до інших зоряних систем, таких
нісенітниць собі не дозволяють.
Логічно
припустити, що коли б мешканці інших космічних світів, які відвідали Землю,
хотіли залишити людству інформацію про себе, вони залишили б її у такій формі,
котра не тільки чітко вказувала б на її інопланетне походження, а й не давала
б приводу для інших тлумачень. А якби прибульці не бажали вступати в контакти
— хай заочні — із земною цивілізацією, то найімовірніше подбали б про те, щоб
взагалі не залишати на Землі слідів свого перебування.
Віктор Комаров
Немає коментарів:
Дописати коментар