Як налаштувати доступ до наших книг на "Яндекс-Диску"?
Для цього встановіть додаток "Browsec" на свій браузер.

пʼятниця, 31 липня 2015 р.

Стаття «Тонге - міф чи природний феномен?» в журналі «Людина і світ» № 3 1991 року

У 1973 році на півночі Західного Сибіру працювала група московських етнографів. Вони вивчали звичаї та фольклор оленярів-ненців. Вчених, зокрема, дуже зацікавили численні оповіді про химерні витівки якоїсь казкової істоти, яку називали по-різному: хто — «білою людиною», а хто — Тонге.
Казки ці видалися фахівцям не зовсім звичайними. В них майже не було якихось фантастичних епізодів чи дивовижних пригод, та й про самого Тонге розповіда­лося вкрай мало. По суті, це були досить точні, детальні (майже протокольні, з чис­ленними подробицями, немов свідчення очевидців!) описи того, як окремі люди або групи людей та сім'ї бачили самого Тонге чи спостерігали його «жарти» і «пустощі». І таких очевидців виявилося чимало не лише серед ненців, але й серед місцевих росіян!

Дивним видавалося й те, що ці розповіді були схожі до подробиць, мовби й справді всі ті люди спостерігали одне й те саме.
Щоправда, самого Тонге бачили не так уже й багато людей, та й то здаля. За описами, він був дуже високий («до самого неба»), тонкий, білий — одне слово, ски­дався на високий білий стовп. Дехто впевнено твердив, що зміг навіть роздиви­тися на верхівці стовпа «палаючі очі Тонге»: вони нібито сяяли червоними або зеленими вогнями. Та переважна біль­шість опитаних стикалася лише з витів­ками «білої людини». Взагалі виходило, начебто той Тонге невгамовний пустун і жартівник, хоча жарти його й виглядають дещо одноманітними. Іноді він по ночах розхитує чуми оленярів або ж настирливо сіпає їх, не даючи людям спати. (Цікаво, що завжди сторожкі собаки у цей час поводяться спокійно, ніяк не реагуючи на нахабну поведінку «жартуна» — це під­креслюють усі оповідачі). Часом він раптово відчиняє вхід до чуму, напускаючи туди морозного повітря. Дехто твердить, що коли в цей час глянути надвір, можна побачити ті самі «палаючі очі Тонге» - яскраві червоні чи зелені вогні. Іноді люди чують, як по чуму нібито хтось важкий лазить...
Є в Тонге ще й такий улюблений жарт — кидати в чум через димовий отвір різні дрібні предмети — камінці, палиці, різне сміття тощо.
Бували випадки зовсім вже дивовиж­ні — серед чуму раптово «приземлялася» стара гасова лампа або пляшечка з чорни­лом. А навколо ж на десятки кілометрів розлягалася безкрая тундра. Звідки ж узя­лися оті речі й хто б міг закинути їх у чум? Мабуть, ці жарти дуже до вподоби пустуну Тонге, бо люди часто чують його сміх; він нібито схожий на іржання коней або ж на басовите гудіння. У своїх пустощах цей веселун не знає міри; іноді він годинами не дає людям спокою й так набридає, що вони, врешті, вискакують з чуму, щоб прогнати «жартівника». Але надворі нікого не видно... Та Тонге завжди буває десь поруч. Адже траплялися випадки, коли людей, які вискочили з чуму, збивали з ніг сильні поштовхи. Інші відчували немовби удари палицею. Одного разу кілька оз­броєних мисливців вискочили, щоб про­вчити набридлого витівника. Надворі вони нікого не побачили, але повз їхні вуха щось увесь час посвистувало, ніби пролітали кулі.
Після одвідин «білої людини» на снігу часто лишаються примхливі візерунки -«письмена Тонге». Дехто з ненців вважає, що це черговий жарт витівника — він мовби пропонує людям прочитати його зашифроване послання... А іноді можна побачити на снігу й сліди «білої люди­ни» — невиразним ланцюжком вони тяг­нуться кудись аж за обрій...
Як бачимо, Тонге відвідує людей пере­важно взимку, довгої полярної ночі. Можливо, цієї пори він нудьгує — от і розважається немудрящими жартами? Влітку його звичайно не бачать. Та зовсім уже дивовижно, що Тонге буцімто з'являвся з певною періодичністю. Іноді про нього не чували протягом багатьох років. А в окремі роки він просто-таки набридав людям своїми пустощами. Особливо допі­кав цей веселун бідолашним оленярам у 1972 році, саме перед приїздом етногра­фів. Розповіді про його численні витівки ходили по всій тундрі. Для перевірки отих чуток та щоб заспокоїти населення, місцеві власті тоді навіть створили спеціальну комісію! Та користі від неї було небагато: зібрали багато розповідей очевидців, деякі речові докази (серед них вищезгадані гасова лампа та пляшечка чорнил) — та й по всьому... А розповіді про таємничу «білу людину» та її недолугі жарти й досі гуляють по тундрі.
Та чи можна вважати, що це лише звичайні казки, витвори палкої фантазії малоосвічених марновірних людей?..
Останніми роками ці оповіді зацікавили співробітницю московського НДІ ядерної фізики Л. М. Алексєєву. На думку дослід­ниці, вони виглядають аж надто реалістич­но, щоб вважати їх за фантастичні вигадки. Адже, як правило, усі ці історії точно прив'язані до певного місця та часу дії, наповнені конкретними деталями, які часто збігаються. Про візити Тонге розпо­відають не лише численні свідки, а й речові докази. Отож, гадає Л. М. Алексєєва, опо­віді про незвичайні витівки Тонге та й самі описи «білої людини» насправді являють собою досить-таки повні об'єктивні свід­чення про існування у цих місцях (а, мож­ливо, й повсюдно у полярних широтах) якогось рідкісного природного явища. Зокрема, деякими рисами цей феномен дуже нагадує... добре відомі смерчі!
Якщо розглядати ці історії саме з такої точки зору, навіть деякі зовні фантастичні подробиці набувають цілком реального змісту. Згадаймо хоча б, що постать Тонге нагадує довжелезний тонкий стовп «до самого неба». Але ж саме так виглядає й більшість смерчів! Смерчі переносять на величезні відстані різні предмети — і, не­мов бавлячись, закидають їх у найнесподі­ваніші місця. У смерчів є свій «голос», схожий на гудіння або дзижчання (зга­даймо «регіт Тонге»!) Сліди або «візерун­ки» на снігу — це місця, де смерч, пролі­таючи, «злизував» сніг, втягуючи його у свій стовп. «Сіпання» чумів, невидимі поштовхи, які збивали людей з ніг — усе це цілком збігається з норовом смерчів. Навіть дивовижні «палаючі очі» Тонге легко можна ототожнити з різними світло­вими ефектами, які часто супроводжують смерчі й пов'язані, як гадають, з електро­статичними процесами.
Отже, напрошується висновок, що за таємничим образом казкової «білої люди­ни» криється звичайнісінький прозаїчний смерч — надто вже багато в них спільних рис. Але тут є й досить вагоме заперечення: адже ще жодного разу смерчів у припо­лярних широтах не бачили. Тому Л. М. Алексєєва вважає, що «витівки Тон­ге» — то насправді скоріш якийсь особли­вий рідкісний атмосферний феномен, який хіба лише зовні своїми окремими рисами нагадує смерч.
Вона також певна, що існує безперечний зв'язок цього унікального явища природи з коливаннями сонячної активності. Адже з'ясувалося, що ті роки, коли пустун Тонге так допікав людям своїми жартами, були саме періодами активного Сонця, підвище­ного рівня сонячної радіації. Ми вже знаємо, що Тонге особливо розперезався у 1972 році, а саме цей рік вчені відзначили як рік аномального Сонця, коли наше світило просто «скаженіло». Виходить, що Тонге починав свої витівки тоді, коли за півтораста мільйонів кілометрів, у сонячній атмосфері, відбувалися бурхливі зрушен­ня. Та тут, власне, немає нічого незвичай­ного. Адже давно відомо, що на за­родження деяких атмосферних процесів має найсильніший вплив «сонячний ві­тер» — потік заряджених часток, які поси­лає нам наше палаюче світило. Як бачимо, припущення Л. М. Алексєєвої виглядає цілком логічним і переконливо обгрунтова­ним. Та не будемо поки що квапитися з остаточним присудом — нехай вже вирі­шують фахівці...
Чи не варто взагалі уважніше придиви­тися до витворів народної фантазії, отих незліченних героїв міфів, легенд та казок різних країн і народів? Звичайно, давно вже не новина, що у багатьох міфах відтворено ставлення людей до сил приро­ди. Але ж в образах деяких окремих міфічних та казкових персонажів можуть бути втілені якісь цілком конкретні, реаль­ні, але ще не досить вивчені природні явища. Скажімо, ще у 30-ті роки визнач­ний радянський вчений академік О. Фер­сман припускав, що історії про «вогнедиш­них» драконів (як Змій-Горинич з російсь­ких казок) мають у підгрунті цілком реаль­ні події — падіння великих метеоритів. Хі­ба ж не схоже? Згадаймо, як описані оті дракони: летить, «вогнем дише»; де при­землиться — «усе гине від вогню». А відо­мий російський письменник П. Бажов був певен, що лиха й підступна «баба Синюха» з уральських сказань насправді уособлює ворога рудокопів — газ метан. Та навряд чи можна сумніватися, що подібних уособ­лень серед героїв народних сказань дуже й дуже багато. От тільки «дешифрувати» їх, виявити первинну сутність певного фольклорного персонажа і його зв'язок з якимось природним феноменом не за­вжди просто. Адже істина часто прихована під товстенним нашаруванням фантастич­них вигадок. І скільки тут відкриттів ще чекає на допитливих дослідників!

Віктор Невгод

Немає коментарів:

Дописати коментар