У 1973 році на
півночі Західного Сибіру працювала група московських етнографів. Вони вивчали
звичаї та фольклор оленярів-ненців. Вчених, зокрема, дуже зацікавили численні
оповіді про химерні витівки якоїсь казкової істоти, яку називали по-різному:
хто — «білою людиною», а хто — Тонге.
Казки ці
видалися фахівцям не зовсім звичайними. В них майже не було якихось фантастичних
епізодів чи дивовижних пригод, та й про самого Тонге розповідалося вкрай мало.
По суті, це були досить точні, детальні (майже протокольні, з численними
подробицями, немов свідчення очевидців!) описи того, як окремі люди або групи
людей та сім'ї бачили самого Тонге чи спостерігали його «жарти» і «пустощі». І
таких очевидців виявилося чимало не лише серед ненців, але й серед місцевих
росіян!
Дивним
видавалося й те, що ці розповіді були схожі до подробиць, мовби й справді всі
ті люди спостерігали одне й те саме.
Щоправда, самого
Тонге бачили не так уже й багато людей, та й то здаля. За описами, він був дуже
високий («до самого неба»), тонкий, білий — одне слово, скидався на високий
білий стовп. Дехто впевнено твердив, що зміг навіть роздивитися на верхівці
стовпа «палаючі очі Тонге»: вони нібито сяяли червоними або зеленими вогнями.
Та переважна більшість опитаних стикалася лише з витівками «білої людини».
Взагалі виходило, начебто той Тонге невгамовний пустун і жартівник, хоча жарти
його й виглядають дещо одноманітними. Іноді він по ночах розхитує чуми оленярів
або ж настирливо сіпає їх, не даючи людям спати. (Цікаво, що завжди сторожкі
собаки у цей час поводяться спокійно, ніяк не реагуючи на нахабну поведінку
«жартуна» — це підкреслюють усі оповідачі). Часом він раптово відчиняє вхід до
чуму, напускаючи туди морозного повітря. Дехто твердить, що коли в цей час
глянути надвір, можна побачити ті самі «палаючі очі Тонге» - яскраві червоні чи
зелені вогні. Іноді люди чують, як по чуму нібито хтось важкий лазить...
Є в Тонге ще й
такий улюблений жарт — кидати в чум через димовий отвір різні дрібні предмети —
камінці, палиці, різне сміття тощо.
Бували випадки
зовсім вже дивовижні — серед чуму раптово «приземлялася» стара гасова лампа
або пляшечка з чорнилом. А навколо ж на десятки кілометрів розлягалася безкрая
тундра. Звідки ж узялися оті речі й хто б міг закинути їх у чум? Мабуть, ці
жарти дуже до вподоби пустуну Тонге, бо люди часто чують його сміх; він нібито
схожий на іржання коней або ж на басовите гудіння. У своїх пустощах цей веселун
не знає міри; іноді він годинами не дає людям спокою й так набридає, що вони,
врешті, вискакують з чуму, щоб прогнати «жартівника». Але надворі нікого не
видно... Та Тонге завжди буває десь поруч. Адже траплялися випадки, коли людей,
які вискочили з чуму, збивали з ніг сильні поштовхи. Інші відчували немовби
удари палицею. Одного разу кілька озброєних мисливців вискочили, щоб провчити
набридлого витівника. Надворі вони нікого не побачили, але повз їхні вуха щось
увесь час посвистувало, ніби пролітали кулі.
Після одвідин
«білої людини» на снігу часто лишаються примхливі візерунки -«письмена Тонге».
Дехто з ненців вважає, що це черговий жарт витівника — він мовби пропонує людям
прочитати його зашифроване послання... А іноді можна побачити на снігу й сліди
«білої людини» — невиразним ланцюжком вони тягнуться кудись аж за обрій...
Як бачимо, Тонге
відвідує людей переважно взимку, довгої полярної ночі. Можливо, цієї пори він
нудьгує — от і розважається немудрящими жартами? Влітку його звичайно не
бачать. Та зовсім уже дивовижно, що Тонге буцімто з'являвся з певною
періодичністю. Іноді про нього не чували протягом багатьох років. А в окремі
роки він просто-таки набридав людям своїми пустощами. Особливо допікав цей
веселун бідолашним оленярам у 1972 році, саме перед приїздом етнографів.
Розповіді про його численні витівки ходили по всій тундрі. Для перевірки отих
чуток та щоб заспокоїти населення, місцеві власті тоді навіть створили
спеціальну комісію! Та користі від неї було небагато: зібрали багато розповідей
очевидців, деякі речові докази (серед них вищезгадані гасова лампа та пляшечка
чорнил) — та й по всьому... А розповіді про таємничу «білу людину» та її
недолугі жарти й досі гуляють по тундрі.
Та чи можна
вважати, що це лише звичайні казки, витвори палкої фантазії малоосвічених
марновірних людей?..
Останніми роками
ці оповіді зацікавили співробітницю московського НДІ ядерної фізики Л. М. Алексєєву.
На думку дослідниці, вони виглядають аж надто реалістично, щоб вважати їх за
фантастичні вигадки. Адже, як правило, усі ці історії точно прив'язані до
певного місця та часу дії, наповнені конкретними деталями, які часто
збігаються. Про візити Тонге розповідають не лише численні свідки, а й речові
докази. Отож, гадає Л. М. Алексєєва, оповіді про незвичайні витівки Тонге та й
самі описи «білої людини» насправді являють собою досить-таки повні об'єктивні
свідчення про існування у цих місцях (а, можливо, й повсюдно у полярних широтах)
якогось рідкісного природного явища. Зокрема, деякими рисами цей феномен дуже
нагадує... добре відомі смерчі!
Якщо розглядати
ці історії саме з такої точки зору, навіть деякі зовні фантастичні подробиці
набувають цілком реального змісту. Згадаймо хоча б, що постать Тонге нагадує
довжелезний тонкий стовп «до самого неба». Але ж саме так виглядає й більшість
смерчів! Смерчі переносять на величезні відстані різні предмети — і, немов
бавлячись, закидають їх у найнесподіваніші місця. У смерчів є свій «голос»,
схожий на гудіння або дзижчання (згадаймо «регіт Тонге»!) Сліди або «візерунки»
на снігу — це місця, де смерч, пролітаючи, «злизував» сніг, втягуючи його у
свій стовп. «Сіпання» чумів, невидимі поштовхи, які збивали людей з ніг — усе
це цілком збігається з норовом смерчів. Навіть дивовижні «палаючі очі» Тонге
легко можна ототожнити з різними світловими ефектами, які часто супроводжують
смерчі й пов'язані, як гадають, з електростатичними процесами.
Отже,
напрошується висновок, що за таємничим образом казкової «білої людини»
криється звичайнісінький прозаїчний смерч — надто вже багато в них спільних
рис. Але тут є й досить вагоме заперечення: адже ще жодного разу смерчів у
приполярних широтах не бачили. Тому Л. М. Алексєєва вважає, що «витівки Тонге»
— то насправді скоріш якийсь особливий рідкісний атмосферний феномен, який
хіба лише зовні своїми окремими рисами нагадує смерч.
Вона також
певна, що існує безперечний зв'язок цього унікального явища природи з
коливаннями сонячної активності. Адже з'ясувалося, що ті роки, коли пустун
Тонге так допікав людям своїми жартами, були саме періодами активного Сонця,
підвищеного рівня сонячної радіації. Ми вже знаємо, що Тонге особливо
розперезався у 1972 році, а саме цей рік вчені відзначили як рік аномального
Сонця, коли наше світило просто «скаженіло». Виходить, що Тонге починав свої
витівки тоді, коли за півтораста мільйонів кілометрів, у сонячній атмосфері,
відбувалися бурхливі зрушення. Та тут, власне, немає нічого незвичайного.
Адже давно відомо, що на зародження деяких атмосферних процесів має
найсильніший вплив «сонячний вітер» — потік заряджених часток, які посилає
нам наше палаюче світило. Як бачимо, припущення Л. М. Алексєєвої виглядає
цілком логічним і переконливо обгрунтованим. Та не будемо поки що квапитися з
остаточним присудом — нехай вже вирішують фахівці...
Чи не варто
взагалі уважніше придивитися до витворів народної фантазії, отих незліченних
героїв міфів, легенд та казок різних країн і народів? Звичайно, давно вже не
новина, що у багатьох міфах відтворено ставлення людей до сил природи. Але ж в
образах деяких окремих міфічних та казкових персонажів можуть бути втілені якісь
цілком конкретні, реальні, але ще не досить вивчені природні явища. Скажімо,
ще у 30-ті роки визначний радянський вчений академік О. Ферсман припускав, що
історії про «вогнедишних» драконів (як Змій-Горинич з російських казок) мають
у підгрунті цілком реальні події — падіння великих метеоритів. Хіба ж не
схоже? Згадаймо, як описані оті дракони: летить, «вогнем дише»; де приземлиться
— «усе гине від вогню». А відомий російський письменник П. Бажов був певен, що
лиха й підступна «баба Синюха» з уральських сказань насправді уособлює ворога
рудокопів — газ метан. Та навряд чи можна сумніватися, що подібних уособлень
серед героїв народних сказань дуже й дуже багато. От тільки «дешифрувати» їх,
виявити первинну сутність певного фольклорного персонажа і його зв'язок з
якимось природним феноменом не завжди просто. Адже істина часто прихована під
товстенним нашаруванням фантастичних вигадок. І скільки тут відкриттів ще
чекає на допитливих дослідників!
Віктор Невгод
Немає коментарів:
Дописати коментар