Стаття "Кінець світу" в журналі «Безвірник» № 8-9 1928 року

"І раптом після скорботи днів тих сонце померкне і місяць не дасть світла свого і зорі спадуть з неба і сили небесні захитаються. Тоді явиться ознака сина людського на небі. І тоді заплачуть усі племена земні"

Матвій, гл. 24.

Уявіть собі невеличку вимощену затертим дрібним бруком площу середньовічного міста. Вечоріє. Круті череп'яні дахи будинків, башта ратуші та шпилі готичних церков чорними силуетами вип'ялись у тьмяне, зеленкувате небо. По цім небі навскося, головою на захід, розкинувши довгого прозорого хвоста по зорях, ясніє комета.

У місті неясний гомін, чути церковні співи, десь хтось плаче і по всім цім і по тім, як з'являються на площі і пропадають у провулках поспішні людські тіні, і по відчинених дверях домів ви відчуваєте, що у місті панує жах.

Ось дві постаті (одна з них чорна, чернеча) проносять якийсь довгий низький ящик. Ви приглядаєтесь і помічаєте, що такі ящики сіріють майже коло кожних дверей. Просуваєтесь ближче ... це домо­вини. Місто готується до "страшного суду".

Звідки запала колись, ще в дитячий мій розум така картина — не знаю. Може десь вичитав або хтось розповів. Може без вичитаного надумав. У всякому разі вона близька до правди. Довгі віки людської історії, поки тлумачем небесних і земних явищ був шаман, піп, рабин, мулла і всякий інший жрець численних богів, багато явищ природи, часто цілком безпечних, викликали в людях жах та чекання загибели.

Ще зовсім недавно таке красиве і абсолютно не страшне явище, як сонячне затемнення викликало не тільки по селах, а й по містах лемент і паніку. Разом з "Мурою", що, заломивши з переляку хвоста гасала вигоном, рисаком тікав додому і перепуджений її хазяїн. Хоча боятися сонячного затемнения так само нерозумно, як лякатися власної дитини, коли вона, сховавшись на очах за двері, гукає "ку-ку".

Джерелом полохливого ставлення до подібних явищ в значній мірі було й єсть "святе письмо". — "Солнце превращу в тьму и луну в кровь прежде чем наступит день Господен, великий и страшный". (Пророк Иоиль Гл. 2) [1]).

Мал. 1. Місячне затемнення в Перу (Америка). З книжки Бернарда Пікара 1723 року. Люди трублять, галасують, б'ють в бубни, казани, сковороди, щоб перелякати "нечисту силу" (а насправді земну тінь), яка налазить на місяць і загрожує "кінцем світу". Двоє чоловіків хлещуть ремінями прив'язаних до дерев собак, щоб і вони брали участь у галасі.

—  "И будут знамения в солнце луне и звездах, а на земле уныние народов и недоумение в море восшумит и возмутится". (Єв. Луки гл. 21).

—  "И будет в тот день, говорит господь бог: произведу закат солнца в полдень и омрачу землю среди светлого дня. Взволнуется она вся как река и будет подниматься и опускаться как река Египетская". (Пророк Амос гл. 8).

Звичайно, люди, які черпали звання про світ з біблії або подіб­них джерел, дуже боязко ставились до всяких перемін на небі, шу­каючи в них "знаменій господніх". А була біблія науковим довідником зовсім до недавних часів. Ще Колумб вдавався до неї, як ми зараз до енциклопедії. Такі речі, як от поява комети чи землетрус, сприй­малися в ті темні часи, як безумовна "ярость господня". Землетрус завжди сприймали люди як "кінець світу".

"Люди, рятуючи життя, біжать по дорозі. Жахна чорна хмара, що встала з вулкану, вибухає над ними, викидаючи з себе вогняні стріли, страшніші і більші за блискавку. Попіл падає, як град, і незабаром вкриває все. Раптом ззаду переляканих людей розлягається страшне шипіння, ніби пара цівкою прорвала землю. Потім настає цілковита пітьма. Не нічна пітьма, а така, як буває в щільно зачиненій хаті, коли раптом загасити світло, і ось у цій гробовій пітьмі постають жалібні людські голоси, що переходять помалу у лемент. Люди кленуть свою долю з благанням простягають до богів руки і кличуть смерть з смертельного жаху! Хтось гукає — "Немає вже богів! Це остання вічна ніч, це кінець світу!"

"І думка, що я гину разом з світом, і світ гине зі мною дала мені хоч гірку, але велику втіху перед смертю".

Так писав колись Пліній Молодший, свідок загибели двох рим­ських міст (Геркулануму і Помпеї) від вибуху Везувія якому (Плінієві) вдалося, проте, випадково врятуватись [2]).

Що в наведеному уривкові цікаво, так це те, що люди, які заги­нули тоді, так і сконали з думкою, що це " кінець світу".

Так тяжко раненому в бою воякові здається, що всю армію роз­бито і що вона гине. Але армія переходить через нього.

"Кінців світу", коли від вибухів вулканичних, від землетрусів, чи від океанійських хвиль виплеснутих з океану циклоном, гинули цілі села, міста, околиці, було в історії людства сотні і сотні. А що чека­лося на ті "кінці" — так без кінця краю! Але ж очевидно, що кінець Валок, Севастополя чи цілої Японії не є кінцем світу. Не можна на світ дивитися лише з валківської дзвіниці. Слід розрізняти "кінець" якоїсь околиці, цілої країни, чи народу від кінця людства; вінець люд­ства від кінця землі; кінець землі від кінця сонячної системи.

Звичайно, найбільше турбує всякого, хто думає про можливий кінець світу, доля землі, по якій ходимо, що її повітрям дихаємо, що її воду п'ємо, що її рослиною і звірем годуємося. Всякому ясно, що коли вибухає завтра з землею яка катастрофа, і кінець—загниємо з нею й ми.

Подивімось же, чи правильно прив'язує релігія кінець світу до землетрусів, вулканічних вибухів, появ комет то-що. Як дивиться на це сучасна наука, якої "смерти" жде вона для землі.

На землетрусах ми довго спинятися не будемо. Зовсім недавно, в "Безвірникові" було вміщено спеціяльну статтю про них. Підкре­слимо тільки, що землетрус є явищем постійним. 3 того самого часу, як земля вкрилася корою і почала холонути і зморщуватись, вони ніколи не перестають. Майже кожної хвилини десь на землі єсть хоч легкий землетрус. Якщо не відчувають його люди, так відчувають чуйні апарати-сейсмографи, які реєструють землетруси, вказують їх силу і напрямок. Землетруси перестануть на землі лише тоді, як вона наскрізь прохолоне і буде плавати в світових просторах кам'яною мерзлою брилою. Отже, землетруси є ознакою життя, а не смерти нашої планети. Так само як коливання грудей від подиху є ознакою життя заснулої людини.

Що до сонячних затемнень, то тепер кожний школяр знає про їх цілковиту безпечність. Затемнення сонця буває від того, що місяць, який облітає кругом землі, понадає час од часу (це буває завжди перед молодиком) між нами та сонцем і заступає його на хвилину. Затем­нення ж місяця буває тоді, як місяць на своїй дорозі ховається за землю від сонця і по ньому переходить наша земна тінь (це буває завжди у повню). Одже, боятися сонячного або місячного затемнення, які учені люди за багато літ (на цілі тисячі) наперед передбачають, ціл­ковите дикунство.

З кометами справа вже не така проста. Їх будови і складу довго не могла розчовпати наука. Ці "волосаті страховіття", як їх називали в старовину, складаються, як відомо, з двох часин: ясної голови і блі­дого прозорого хвоста. Ядро комети також напівпрозоре і крізь нього видно зорі. Винайдення спектральної аналізи (вивчення розложеного призмою світла - одно з наймогутніших засобів сучасного наукового досліду) дало змогу "визначити, що комети складаються з надзвичайно рідких газів та пар [3]). Є у їх складі і тверді частки, скупчені пере­важно в голові комети.

Розміри комет бувають надзвичайно великі. Велика комета 184З року мала хвостом у довжину 250 мільйонів кілометрів, тоб-то мала довжину, яку мав би разок намиста з двадцяти тисяч таких планет як наша Земля.

Ясні й великі комети, що їх можна спостерігати голим оком, з'я­вляються до нас не часто, таких же, що їх видно у телескоп, буває що року штук 4 - 5.

Комети можна розподілити на дна роди. Одні (періодичні) круж­лають по певній, дуже розтягненій дорозі круг сонця. Другі вписав­ши раз біля сонця криву лінію (параболу) відлітають на завжди у світові простори.

Періодичні комети з'являються до нас знову і знову, які через 75 - 76 років (комета Галлея, що її ждали і бачили 1910 року), які через 5 - 7 років. Є відома комета (Енке), що вертав до сонця що З,5 року, але видно, її, на жаль, тільки у телескоп. Одне слово, на періодичні комети в астрономів є розклад руху, як в начальника стан­ції на пасажирські потяги.

Комет в сонячній системі сила силенна. Астроном Кдейбер ви­числив, що їх обертається в ній біля шости тисяч. Через те, що шляхи комет, проти шляхів планет, дуже ростягнені, вони частенько взаємно перехрещуються, так що комета стрічається буває з планетою на дорозі.

Довгий час люди не знали, що може бути а землею в разі зіткнення з кометою. Тому можливість такої стрічі викликала страх. Року 1783 пройшла чутка, що земля зіткнеться на дорозі з кометою Біели. Це викликало тоді страшну паніку. В Парижі було таке, що хто з глузду з'їхав, де хто з переляку помер.

1872 року така "катастрофа" дійсно сталася. — "Це було найпре­красніше видовище, яке мені за все своє життя довелося спостерігати. Це була велична злива падучих зірок. З неба дощем сипалися ракети по кілька за одну секунду. Наносячи їх шляхи на зоряну мапу, ясно було, що всі вони прилітали до нас з одної точки світових просто­рів. За підрахунками виходило, що цей небесний фейерверк влаштувала нам комета Біели". Так пише свідок цього зіткнення німецький астроном Мейєр.

 Мал. 2. Комета

Кожна старша людина, мабуть, ще пам'ятає про страхи, що їх усякі панікери навіяли з приводу стрічі землі з кометою Галлея 1910 року. Ми повинні були тоді пройти крізь хвіст комети. Писалося, що в хвості можуть бути отруйні гази, що ми й усе живе на землі може поду­шиться від них. Знайшлися такі вражливі й неврівноважені люди, що наклали на себе загодя руки. Але нашого проходження через хвіст Комети так таки ніхто й не помітив. Це, й той факт, що за довгі мільйони років розвитку життя на землі вона тисячі, мабуть, разів стикалася з кометами, а життя не уривалося, дає підстави думати, що комети землі і людському родові взагалі не загроджують.

Не слід думати, що "падучі зірки", тоб-то камінці, що попада­ють в земну атмосферу з світових просторів, всі стосуються до комет. Сила "падучих зірок", або, як каже наука, "метеорів", попадають до нас зовсім іншими шляхами. Звичайно, метеори бувають малі, що згорають, нагрівшись від тертя об земну атмосферу не долетівши до землі. Але бувають і такі великі, що не вспівають згоріти. Року 1916 коло Владивостоку бевкнула з неба камінючка на 12 пудів ваги. Находили на землі і значно більші брили метеорного каміння. Єсть у Америці в місцевості Арізона кратер. Має він форму казана чи миски, від краю до краю на цілу верству. Глибиною цей кратер 170 метрів         (80 сажнів) ще й по краю йде вал у 50 метрів заввишки (над 20 сажнів). Всередині цього кратеру понаходжено силу метеорного заліза (до 15 тонн, або над 900 пудів). Де які брили цього заліза важили по тридцять пуд. Цю величезну яму вибив, очевидно, велетенський метеор (або "болід", як називають великі метеори). Хоч як жахливо не відбився цей "баран-буц" в свій час на околиці, проте, життя на землі й цілому, як бачимо, не постраждало. Трапля­ються ж подібні історії надзвичайно рідко. Таку яму знаємо єдину на всім земнім просторі.

На підставі усього попереду сказаного стає вже ясним, чому сучасна наука чекає для землі не так наглої "катастрофічної" смерти, як "старечої", повільної. Стареча ж смерть землі прийде дуже нескоро. Всі дані, які має в своєму розпорядженні наука про історію землі (ге­ологія), кажуть про те, що в давні епохи нашої планети вогкости та води на ній було значно більше. Замолоду земля так була вкрита хмарами, що звірі тодішні так і не знали, як виглядає зоряне небо, місяць та сонце. В наші часи хмарна одежа землі зовсім вже драна. На ній є вже величезні околиці, де протягом довгих місяців й років, день у день світить і сушить землю палке сонце, а ночами на голе земне тіло дихають з темного зоряного неба льодові вуста міжпла­нетної безодні. В таких місцях на землі світять вже голою поверхнею мертві пустелі. Найбільша смуга пустель на землі тягнеться впоперек цілого Старого Світу. Найвідоміші з них Сагара (Сахара) й Гобі, або Шамо ("Піскове море"). Справа в тому, що за мільйон років свого життя частину води, яка була на земній поверхні, забрала різна зем­на скала, частину ж води, що плаває парою в атмосфері, земне тя­жіння не може вдержати і вона назавжди відлітає в світові простори. З новими Й новими мільйонами земного життя пустелі, як велетен­ська короста, будуть розповзатися посередині суходолів, і життя все вужчою та вужчою смужкою буде тулитись до океанів-носіїв живу­чої води. Та й самі океани обернуться нарешті в мілкі солоні калюжі. А тимчасом морозні обійми світової безодні все більше та біль­ше сковуватимуть землю, повітря, що, як І пара, розлітається помалу од землі, стане рідке, потім і зовсім "висохне", і земля заціпне в небі такою ж мертвою кам'яною брилою, як наш блідий супутник "лисий місяць". А там, спиняючи з мільйона в мільйон літ свій біг круг сонця та зменшуючи помалу кола своєї дороги, впаде [4]) нарешті земля дощем кам'яних уламків на сонце. Тай сонце буде в ті часи, може, напівхо­лодне.

То будуть часи страшно далекі від нас, через сотні мільйонів, а може й мільярди років. Та й то не буде кінець світу. Загасне тільки одна манісінька світова зірочка — Сонце й попристають до неї поро­шинки - планети, що літали навколо. І то не на завжди. Прийде, може, колись час, що стріне холодне сонце другого такого велетенського мертвяка у світових просторах. Брязнуть вони в своїм льоті з страш­ною силою одне об одне і спалахне новий "світ", що наплодить знову Венер, Земель та Марсів.

 Мал. 3. Марс (мал. Антоніаді). Біла пляма нагорі — полярна шапка, що збільшується марсової зими та зменшується влітку. Темні плями, як гадають, моря, світлі—суходоли. Отже, води на Марсі значно менше як суходолів (тоді як на землі, поки що, навпаки)

Ну, а як же з людиною? Що чекає в далекі часу на неї? Цього ніхто не скаже. Можемо тільки фантазувати. Фантазувати так, як міг фантазувати про нас, сидячи темної ночи коло багаття, мисливець кам'яної доби. Він думав, мабуть, що ми, люди майбутнього, матимемо найкращу кам'яну зброю, що жили, якими він умотує ка­м'яну сокиру коло держака, в нас ніколи не сприсатимуть, що собаки наші будуть лютіші од печерного лева і ходитимуть сам на сам на ведмедя та велетенського оленя. Чи міг цей далекий чолов'яга у своїх найголубі­ших мріях дійти до еле­ктрики, до трансокеанського пароплава, підземної заліз­ниці, до радіо, що гово­рить людським голосом за край неба, через моря, ліси і гори.

Заким на землі набіжить нова зморшка, встане чергове пасмо гір, сяде в море який-будь півострів, або прийде нова льодова доба, лю­дина настільки далеко поступить вперед, що я, культурна людина XX віку, буду проти неї такий, як зараз малпа мандрівного шарманщика проти мене. Дозвольте, читачу, підперти ці мої думки здобутками науки.

Якими шляхами і з якою швидкістю іде розвиток землі й розви­ток "пожильця" її людини? Звертаємось спочатку до землі. Різні вчені люди вік землі визначають по різному. Дехто гадає, що зе­мля існує мільярд років, дехто — що два.

Подається ще інші числа, але всі вони колосальні і їх трудно збагнути людською уявою.

Приводимо для прикладу земний "життєпис" академика Ферсмана:

•         1.500—2.000 мільйонів років тому утворилася ціпка земна кора.
•         1.000— 1.500 мільйонів років тому був час утворення архейських-покладів (граніти Фінляндії та України).
•         900 мільйонів років тому почали відкладатися Кембрійські поклади сині глини коло Ленінграду).
•         300 мільйонів років тому почалася кам'яновугільна епоха (час утворення Уральських гір та Донбасу).
•         25 мільйонів років тому був міоцен третьовіку та час утво­рення гір Альпів.
•         1 мільйон років тому почалися льодові епохі.
•         0,5 мільйона років тому появилася на землі людина.
•         25 тисяч років тому кінчилася остання льодовикова епоха.

Постараємося всі ці "архейські епохи" та "міоцени" перевести на просту зрозумілу всякому мову. Як відомо, Земля в сонячній планет­ній сем'ї є особою середнього віку, проти красуні Венери, що ще досі є молодим дівчам та червоного старигана "кривавого Марса" [5]). Най­більше пасуватиме для землі порівнення її з літньою, але ще повною сили людиною років так на сорок — сорок п'ять. Отже, за наведеною таблицею Ферсмана, кожні десять років віку нашої планети дорівню­ватимуть півмільярдові звичайних людських років.

І ось бачимо, що лише підлітком земля вкривається такою гру­бою й холодною корою (архейські поклади), що гаряча пара атмосфе­ри могла впасти нарешті на її поверхню дощами і утворити в запади­нах океани. Аж в парубоцьких роках цей кам'яний архейський кістяк обростає м'ясом глин та пісків (кембрійські, таблиці і далі), натертих з древніх гранитів прудкими водами рік та океанським погоєм. Вже в ті часи, очевидно, з'являється в морі перша водорость, ворушиться у воді перший червяк, виставляє ріжки перший равлик. Тоді ж про­биваються на юнацькому лиці землі ніжні перші вуса — первісні мохи й лишаї по берегах мілких та затишних заток. У тридцять років ба­чимо земне лице вже поросле буйною бородою високих папоротів та хвощів (кам'яновугляна епоха). В цих вогких лісових хащах плазує вже по землі перший гад, але годі нам виглядати птаха чи ссавця. Аж у тридцять п'ять приблизно років (крейдяна доба, що була між кам'я­новугілляною та міоценом, поданими на таблиці) пурхає по дереві мо­лодий (ще зубатий) птах, толочать траву хвостами незґрабні ящери і десь по кущиках та норках попискують перші ссавці. Не теперішні ссавці, що пнуться всюди на перше місце у природі, а маленькі і по­лохливі торбуни, що вилазять з своїх закутків тільки вночі. Остається тільки п'ять років (чверть мільярда звичайних літ) до нашого часу, — а не тільки людини, а й малпи ще й духу немає. Лише за остан­ні "чотири з половиною роки" світ наближається помалу до теперіш­нього. Пів нашого "року" тому (25 мільйонів звичайних літ — міоцен таблиці Ферсмана) світ стає вже дуже подібний до теперішнього. Тіль­ки значно розкішніший. Тоді в наших краях жили слони, леви, малпи, росли пальми, літали розкішні на перо птахи. Зберігся подібний зві­рячий світ досі тільки по жарких країнах. Але людини й тут ще не було (в усякому разі останків її не знайдено). Кінчається останній со­роковий "рік" земного дотеперішнього життя, а людини все немає й немає!

Може це все якийсь анекдот, і її в цьому оповіданні зовсім не буде? Ні, вона з'явиться в свій визначений час, а саме... в останній тиждень, останнього місяця (1/2 мільйона років справжніх або З,5 дні життя Землі). Останній тиждень на землі (мільйон років!) щось похолодало. День (150 тисяч літ) тепло й сонячно, день (150 тисяч літ) ні. Дме з бігунів холодний пронизливий вітер, на суходоли наповзає з півночи груба пелена снігу й льоду. Зубожіле життя тулиться до пічки рівни­ка — до "ірию". Десь у ці дні на льоду, умотану у шкури, спиною до вітру, ми бачимо першу людську постать. Вона трощить каменюкою окривавлену кістку льодовикового оленя і смокче з неї з насолодою сирий мозок...

Останній "день" життя нашої планети (сотня тисяч років!) встав знову похмурий. Зраня знову насувалася з півночи пелена льоду й снігів, людині було холодно й погано. Добувати м'ясо на поживу й паливо на багаття було дуже тяжко. Але за плечима людини була вже многовікова ("тижнева") сувора льодовикова школа. Десь після обід помалу розпогодилось. Веселе сонце золотими зубами по­обгризало льоди аж за полярні кола. Віджив звір і рослина. По зали­шених льодом просторах закивав травою степ, по нім чорніють табу­ни дичини. Буде людині що істи й пити, буде час на розвагу й спочивок. Людина відживає. До вечора ще далеко (біля двадцяти тисяч років!!!). Можна спокійніше і уважніше взятися до каменя. Проходить яких 2 — 3 "земних" години і людина навчається робити з каміння чудесну файно поодбивану зброю. Проходять ще година і нові покоління тер­пляче, тонко й ловко, шліфують каміння і роблять зброю гостру, як кошачі зуби.

Настає остання "година". Покоління за поколіннями біжать, як хвилі у морі. Серед різних окрас і цяцьок, які робить собі людина, почи­нає траплятися золото, трапляється самородна мідь. Але вона іде пе­реважно на окраси — вона така м'яка проти каменя! Остається лише трохи більше як півгодини. (Не хвилюйтеся, людина вспіє: "півгоди­ни" це ж 3.000 років). Проходить ще десять, п'ятнадцять хвилин, бі­жать покоління. Мідь вже не тільки окраса. Злита з циною вона дає брондзу для зброї. Хлібороб пишається брондзовим серпом. Він без порівняння кращий від дерев'яного з кремінним зубом! Проходить ще десять хвилин, людина починає одчубучувати чудеса. Вона вже ладнати такі здоровезні корита, що насмілюється випливати в широкий океан, вона прокладає в лісах дороги. Від суходолу до суходолу проторовуються стежки. Але все ще селянин боїться брати дорогоцінного ножа на поле (щоб, не дай господи, не загубити) і ріже хліб мотузкою.

Залишається яких-небудь 5 хвилин з тих сорока "років", що жи­ве Земля на світі. Що то вспіє та нещасна людина ще зробити? О, вона зробить багато, а найбільше в останню хвилину! За останню го­дину останні покоління починають робити таке з залізом, що ще двісті літ тому нікому не снилося. Вона робить з заліза коробки — самоходи, куди сідає п'ять тисяч народу і пускає їх на воду. Вона кладе від океану до океану по землі два безконечні бруси заліза і тягає саму­варами по них стільки каміння, дерева, хліба, скільки не поперевози­ли до того всі воли й коні світу. І це все в останню хвилину, Якби ще знамениту царицю Катерину поставити перед залізничними рейка­ми, вона б до смерти не добрала що це воно і для чого [6]). А в останні п'ятнадцять секунд! Людина починає робити тисячі, десятки тисяч, сотні, мільйони залізних рабів. Вона годує їх горючим камінням та вонючою нафтою, а вони возять її на своїй спині, жмакають за її ба­жанням покорними сталевими щелепами брили гарячого заліза, як ди­тина маковика, плодять нових залізних рабів малих та великих [7]). Ма­шини прогризають крізь гори дороги для океанських пароплавів, стри­жуть на круглій земній голові під машинку.

В останні "секунди" людина змайстрювала вже залізного птаха-бензиножера літати. Спочатку ще треба лягати на землю, дивитися, чи одірвалися колеса аероплану від трави чи ні. А тепер? Та ви сами знаєте, що аеропланом зараз лі­тають через океани. Сучасний швидкий аероплан переганя вже ластівку. Трудно переказати все, що змогла людина за останню секунду. А блящані радіо-вуха, що їх починають заводити навіть пацани. — "Не говоріть, дядя, так голосно - я слухаю Европу".

А ви чули півсекунди тому, що вже десь робиться ракети, щоб так спочатку для проби виплигнути пару разів за Земну атмосферу, а там, напрактикувавшися, летіти до найближчого сусіди — місяця.

Чи розумієте ви, читачу, куди я верну? Я хочу вам поставити маленьке запитання: Коли наша люба Земля проживе ще десять, два­дцять "років" (тоб-то одну четверту або половину того, що прожила), що буде з людиною через "п'ять років". Не знаєте? Ну, через "рік?" Ну, через "тиждень", через "день"?! Ну, через "хвилину" (тоб-то через сто літ!). Не знаєте?! Чи не летітиме хтось через сто літ (нашу "хвилину") під якимсь парусом, напнутим сонячним промінням на яко­мусь кораблі на прогулянку з Венери на Марс?1).

ЯК. КОВАЛЬЧУК

Примітки:

1) Як відомо, на початку й під кінець свого затемнення місяць стає червоний.

2) Згадані міста, Геркуланум і Помпея, загинули 1849 літ тому від вибуху вулкану Везувія в теперішній Італії, що засипав їх з горою гарячим попелом.

3) Спектральну аналізу винайшли року 1859 Бунзен та Кірхгоф. За її допомо­гою газ гелій (укр. "сонячний") знайдено і вивчено людиною спочатку на віддаленні 140.000.000 кілометрів на сонці, та аж потім після кількох років упертих шукань на землі, (В наші часи цього легкого дорогоцінного газу добувається вже у такій кількості що ним у Америці сповнюють повітряні кораблі - дирижаблі).

4) Наблизившись до сонця, земна куля розпадеться через те, що сила земного тяжіння, яка держить її зараз вкупі, перед страшною силою тяжіння обернеться в ніщо.

5) Марс, оскільки знає його сучасна наука, значно "старіший", тоб-то холодні­ший вже од Землі. Води на ньому залишилося вже порівняно мало, атмосфера дуже порідшала, горотворчі процеси попритихли, одне слово, він може до певної міри пра­вити за портрета Землі у майбутні "старечі роки". Що до Венери, то й вона досі щіль­но вкутана густою білою парою (тому світить так ясно) і взагалі, очевидно, переживає ту "молоду" лобу життя планети, яку Земля проминула в далекому минулому.

6) За часів цариці Катерини залізниця ще нікому й не снилася.

7) За останні десятки літ заміна людської сили машиною зростала так: 1860 року сила всіх машин світу дорівнювала 9 мільйонів кінських механічних сил. Року 1896 вже 66 мільйонів. Року 1911 вже 200 мільйонів. А року 1922 досягла вона півмільярда кін­ських сил. Переводячи на людські — 5 мільярдів людиносили. Тоб-то років п'ятдесят тому, сила всіх машин світу у багато разів була менша від сили робочого населення світу, а тепер вже навпаки: сила машин переважає силу робочого людського населення (воно дорівнює зараз 1,8 мільярда) у шість, сім разів.