Стаття «Православ'я пристосовується» в журналі «Людина і світ» № 1 1977 року

ОРІЄНТАЦІЯ НА «СЕРДЕЧНУ» ВІРУ І МІСТИЦИЗМ

Однією з характерних особливос­тей традиційного руського правосла­в'я, вірність якому всіляко підкрес­лює Московська патріархія, було культивування у своїх прихильників сліпої, бездумної віри, звертання не до розуму, а до почуттів, прагнення впливати на віруючих не логікою міркувань, а силою навіювання, по­стійне використання «чуда» як го­ловного засобу підтримання релігій­ності. Ліберальне богослов'я кінця XIX — початку XX століть і ідеоло­ги обновленської церкви виступили за перехід від «сердечної» віри до «розумної», яка передбачає осмис­лення парафіянами основоположних принципів християнського віровчен­ня і соціально-моральних висновків, які з нього випливають. Але ні ті, ні інші здійснити своїх задумів не змогли, і різкий ухил до містициз­му, опора на сліпу віру продовжува­ли посідати головне місце в право­слав'ї.

На початку 60-х років нинішнього століття, коли в православ'ї поміт­но посилились модерністські тенден­ції, богословсько-церковні кола Московської патріархії також ви­словились за надання переваги «ро­зумній» вірі над «сердечною». «Істо­ричний досвід, — говорилося в про­грамній доповіді В. Саричева «Зав­дання руської духовної школи», — завжди доводив, що сліпа, несвідо­ма віра, прийнята й додержувана тільки за традицією, є нестійкою. Кожний християнин повинен праг­нути зробити свою віру свідомою» [1].

Ідеологи сучасного православ'я, виконуючи поставлені перед ними завдання, взялись за розробку про­грами відповідної переорієнтації ві­руючих — зокрема, почали ширше використовувати для обгрунтування «істин віри» наукоподібні докази, логічну аргументацію, частіше звер­татися, крім почуттів, ще й до розу­му парафіян. Пропаганда «розум­ної» віри стала складовою частиною процесу обновлення православ'я, його суттєвою рисою.

Але тривало це недовго. Є багато свідчень, що після собору 1971 р. в сучасному православ'ї спостерігаєть­ся щось подібне до повернення до бездумної, сліпої, «сердечної» віри з усіма наслідками, які з цього ви­пливають. Очевидно, відчувши, що православ'ю нічого запропонувати думаючому розуму, нічим приверну­ти його на бік релігії, сучасні бого­слови вирішили не брати його собі в спільники, а, як і раніше, робити головну ставку на релігійні почуття з їх несприйнятливістю до доводів розуму.

До того ж, богослови врахували повчальний досвід протестантизму, де раціоналізація віри мало що дала для захисту християнства, а навпаки, обернулася таким різно­боєм суперечливих теологічних кон­цепцій, поглядів і підходів, при яко­му від ідеї «богодухновенності» цієї релігії практично мало що лиши­лось.

Нарешті, відмова від орієнтації на «розумну» віру покликана спра­вити стримуючий вплив на процес модернізації релігії і церкви: вона переключає енергію богословів і церковних проповідників із пошуків нової аргументації православного віровчення і нових форм богослуж­бової практики на посилення релі­гійної обробки парафіян традицій­ними методами чисто психологічної дії.

Що ж свідчить про наявність та­кої переорієнтації?

Перш за все в богословських статтях і церковних проповідях ос­танніх років значно частіше, ніж раніше, стали зустрічатись визна­чення «сердечної» віри як вищого стану релігійності, як того ідеалу, якого повинен прагнути в своєму релігійному житті кожний прихиль­ник православ'я. У «внутрішньому почутті», говорилось у великодній проповіді митрополита Никодима (Ротова), кожний християнин зна­ходить «незмінну основу своєї віри» у воскреслого Христа, і тому «внут­рішній голос, голос серця, засвідчує нам істину воскресення». «Бога ми пізнаємо, — твердив автор допові­ді «Богослов'я і богопізнання», — переважно серцем, а не органами чуттів і розумом». «Бог, — повто­рив слова митрополита Філарета (Дроздова) протоієрей В. Сорокін, звертаючись до учнів ленінград­ської семінарії, — відкриває себе не гострому розуму, а чистоті сер­ця». «Тільки тоді, — попереджав парафіян протоієрей Н. Ситников, — пізнаємо ми істину, коли двері сер­дець наших, до яких постійно сту­кає Христос, будуть відчинені». «Сердечна віра, — переконував свою «паству» протоієрей А. Оста­пов, — це не холодна розумова віра, а жива і дійова». Такі висловлюван­ня переходять із номера в номер «Журнала Московской патриархии», з проповіді в проповідь.

Широко культивується «сердечна» віра й на сторінках «Православного вісника». «Релігійне пізнання, — пише протоієрей І. Сорокін у статті «Святе письмо про значення почут­тя і розуму в справі богопізнан­ня», — грунтується на внутрішньо­му почутті серця». Віруючим реко­мендують берегти «віру серця», «зі­грівати її в серці», бо вона «втішає серце».

Судячи з висловлювань сучасних церковних авторів, «сердечною» во­ни називають таку віру, яка по-ди­тячому безпосередня (істинний хри­стиянин «вірить, як дитина», — пише «Журнал Московской патри­архии»), позбавляє людину власної волі, вимагаючи від неї «повної від­даності волі божій», «повного під­корення свого розуму і волі Хрис­ту». Ця віра примушує в усьому покладатись на авторитет церкви («віра повинна бути цілковитим до­вір'ям керівництву церкви нашої, впевненої в істині того, що вона проповідує»), а головне — не вима­гає ніяких доказів для свого обгрун­тування («віра наша не потребує доказів, віру ми не доводимо, а по­казуємо», і тому вона повинна бути «твердою і безсумнівною»).

Остання теза повторюється в су­часній богословській літературі й церковній проповіді особливо часто і переспівується на всі лади. Вона покликана переконати віруючих у тому, що при вирішенні релігійних проблем треба звертатись не до розуму, а покладатися виключно на віру, бо, за словами ієромонаха Фі­ларета, «шлях сумнівів і дослі­джень, релігійних пошуків і свідомого переконання» - це «шлях по­вільний і нелегкий», який парафія­нам не рекомендується обирати.

Що ж для цього робиться?

З одного боку, богослови і цер­ковні проповідники зневажають, принижують розум, характеризуючи його як щось небажане для вірую­чого, порочне за своєю внутрішньою суттю. Посилаючись на Григорія Богослова, ієромонах Єлевферій (Діденко) заявив, що лише єретики і маловіри намагаються «підпоряд­кувати питання віри розуму». Ієро­монах Мефодій відверто висловив прикрість з приводу того, що вірі інколи «доводиться долати заслони, які чинить розум», а ієромонах Соф­роній назвав «гордим домаганням» і навіть «зухвалістю» «прагнення нашого розуму «бачити» бога, осяг­нути його своєю думкою... й оволо­діти ним як предметом свого пізнан­ня».

Віруючих попереджають устами митрополита Інокентія (Веніаміно­ва), що «всяке мудрування про віру є непокора» і що «від думок багато діється зла». Їм пропонують віддавати перевагу релігійним по­чуттям перед розумом. «В справі пізнання бога, — повчають пара­фіян, — почуттєва сила людської душі має велике і першорядне зна­чення перед розумовою здібністю її душі».

З другого боку — при будь-якій нагоді духовенство підкреслює принципову недоступність для розу­му основних «християнських істин». Робиться це так часто і в такій одноманітній формі, що процитува­ти всі відповідні висловлювання з проповідей і статей сучасних цер­ковних авторів немає ніякої можли­вості. Наведемо лише найтиповіші з них.

Перш за все ці автори наполегли­во проводять думку про непізнаван­ність усього того, що відображено в християнській догматиці і про не­застосовність до неї логічного ана­лізу. «Треба пам'ятати, — попере­джав своїх слухачів архієпископ Філарет (Вахромєєв), — що взага­лі всі намагання раціоналізувати догмати не мають успіху... Догмати не вкладаються в рамки звичайно формальної логіки».

Який би догмат не згадував гійний автор статті чи проповідник, розмова про нього неодмінно почи­нається із заяви про його незбаг­ненність, про те, що він не піддає­ться людському розуму, що його можна сприйняти лише серцем.

Згадують про бога: «Незбагнен­ність істоти божої є одним з основ­них положень християнської релі­гії»; «людина неспроможна осягнути його розумом»; «людський розум упокорюється перед непізнанністю бога, відмовляється від будь-якого розуміння його»; «Істота бога... не­збагненна для розуму»; «бог завж­ди перебуває вище за будь-яке піз­нання та бачення».

Славлять тройцю: Це «непізнаван­на і така, що не може бути пізна­ною, таємниця», «думка для нас не­збагненна»; цей догмат «не може бути досліджений у глибині своїй ні розумом людей, ні ангелів».

Описують різдво Христове: «Ве­лика таємниця, недоступна й не­збагненна для розуму людського, але така, яку сприймає та осягає віруюче серце»; «появу бога на зем­лі неможливо осягнути людським, розумом»; «не запитуй, яким чином дух утвердив дитя в діві»; «незбаг­ненно, як опинився в колі часу віч­ного».

Говорять про смерть і воскресен­ня Христа: «Смерть спасителя на хресті для людського розуму була таємницею»; «образ воскресення Христового Ще більш незбагненний, ніж його хресна смерть», голгоф­ська жертва — «неповторна, непояс­ненна і незбагненна подія», перед якою «думка людська безпорадна і слово знемагає» як перед «незбаг­ненною до кінця для обмеженого людського розуму таємницею».

Навіть про єдність церкви бого­слови висловлюються в тому ж аг­ностичному ключі: «Це таємниця, яка перевершує наше розуміння і всі людські намагання визначитися з допомогою категорій думки, чи­сто інтелектуальної природи і сили»,

Випади проти розуму взагалі ні­коли не припинялись у сучасному православ'ї. Але такого розмаху, якого вони досягли в післясобор­ний період, і такими гострими, як нині, вони ніколи ще не були. Не­спроможні справитися з руйнівною для релігії логікою розуму, ідеоло­ги сучасного православ'я прагнуть підірвати до нього довір'я рядових парафіян, щоб зробити їх зовсім несприйнятливими до науково-атеїс­тичної критики, яка ведеться з пози­цій розуму і в ім'я його ж торже­ства.

Віруючих не просто переконують не звертатись до розуму при вирі­шенні релігійних проблем. Їх часто залякують найтяжчими наслідками, нібито неминучими при такому звер­танні, яке свідчить про відсутність у людини справжньої віри. Це, зо­крема, підтверджує стаття В. Ло­ського «Вчення пресвятої богороди­ці», яка закінчується таким повчан­ням. На багатьох іконах успіння зображений епізод з фанатиком-іудеєм Афонієм, якому ангел відру­бав мечем обидві руки за те, що той наважився торкнутися смертного одра богородиці. «Ця деталь, — пояснює автор статті, — ...повинна нагадати про те, що кінець земного життя божої матері становить гли­боку внутрішню таємницю церкви, яка не стерпить її осквернення: не­видиму поглядам зовні славу успін­ня Марії можна осягнути тільки в світлі внутрішнього переказу».

Головним стимулятором «сердеч­ної» віри є богослуження, яке впли­ває не стільки на розум віруючого, скільки на його почуття. Враховую­чи цю обставину, керівництво ру­ської православної церкви вимагає від духовенства підвищеної уваги до богослужбової діяльності. Рішу­че засуджується невиправдане ско­рочення церковних служб, недба­лість у відправленні треб. «Собор нагадує не досить ревним і недбай­ливим пастирям, — говориться в посланні собору 1971 р., — про не­обхідність старанно і побожно пра­вити літургію і всеношну, хрещення та сповідь, причащання і собору­вання, а також молебні і панахиди, відспівування та інші служби цер­ковні».

Ця ж думка була підкреслена і патріархом Пименом в його виступі на випускному акті московської семінари: «3дійснення богослужін­ня кліриком повинно бути старан­ним і побожним».

У сучасному православ'ї помітно посилилась пропаганда містичних богословських концепцій, які «об­грунтовують» можливість «досвід­ного єднання з богом» — «обожнен­ня». Широко популяризуються гли­боко містичні богословські погляди Григорія Палами. Сторінки церков­них видань охоче надаються послі­довникам цього містика.

Наприклад, увесь восьмий збірник «Богословских трудов», який ви­йшов у 1972 р., був відданий відо­мому апологету містицизму В. Ло­ському — автору велемовного «На­рису містичного богослов'я східної церкви» та багатьох праць такого ж плану, в яких послідовно проведено думку: «немає богослов'я без місти­ки». І творчість В. Лоського охарак­теризована ідеологами сучасного православ'я як новий етап «у роз­витку православного богослов'я, що подолало всі спокуси людської дум­ки». «Православний вісник» закли­кає віруючих до «містичного загаль­ного єднання з Христом».

Якщо ліберальні богослови перед­революційного часу та обновленська церква 20—30-х років вимагали ра­ціоналізації не тільки віровчення, але й богослужбової практики, то керівництво Московської патріархії виступає нині за посилення в бого­служенні містичних начал. Церков­ну службу обставляють як чисто ритуальну дію, зміст якої таємничий і малозрозумілий рядовим парафія­нам.

Останнім часом у руському пра­вослав'ї помітно посилилась тенден­ція до подальшого збереження прак­тики проведення богослуження цер­ковнослов'янською мовою, проти чого давно вже виступають при­хильники більш інтенсивного обнов­лення релігії і церкви. Почастішали випадки введення церковнослов'ян­ської мови навіть у проповідь, хоч самі проповідники визнають, що цим «зменшується дохідливість» церковних повчань. У багатьох про­повідях і навіть богословських стат­тях почали цитувати церковносло­в'янською мовою біблію.

Обновленськи настроєне духовен­ство висловлює побоювання, що це утруднює сприйняття парафіянами змісту богослуження і проповіді. Прихильники ж церковнослов'ян­ської мови заявляють, що незрозу­мілість молитов і співів створює у віруючих особливий настрій, загост­рює містичне сприйняття парафіяна­ми всього того, що відбувається в храмі. Найчіткіше проведено цю думку в статті А. Вольгіна «Про таїнство євхаристії». На прикладі малозрозумілості молитви «Іже хе­рувими» автор доводить, що саме ця малозрозумілість примушує ду­шу віруючого «тремтливо хвилюва­тись», а серце — «завмирати» і «мліти».

Помітно посилився в сучасному православ'ї такий елемент місти­цизму, як пропаганда «чудес», котрі використовуються для збудження і посилення релігійних почуттів. На «чудеса» звертають особливу увагу, характеризуючи численних святих. Парафіян запевняють, нібито спіл­кування «угодників божих» з Все­вишнім супроводилось «навіть види­мим підійманням тіла їх над зем­лею».

«Чудесами» аргументується «іс­тинність» християнської догматики. Так, наприклад, наголосивши в своїй проповіді, що з народження богородиці починається низка «бо­жественних чудес», ігумен Євлогій (Смирнов) заявив: «Свята церква закликає нас до віри у всемогутньо­го бога, вказуючи на ці чудеса, бо йому, як всесильному і премудрому, все підвладно».

Частіше, ніж це робилось у пе­редсоборний час, стали рекламувати «чудотворні ікони», рекомендуючи саме в них шукати «чудесного зці­лення» від хвороб і недуг — як ті­лесних, так і духовних. Прикладом такої рекомендації, від якої віє духом середньовіччя, може бути проповідь протоієрея Н. Ситникова. Повідомивши слухачів, зокрема, про те, що в минулому перед іконами богоматері клали на ніч хворих, і їхня віра «увінчувалась або полег­шенням їх хвороб і недуг, або пов­ним одужанням», проповідник тут же звернувся до «пастви» із закли­ком: «І нам необхідно до самої кон­чини своєї пам'ятати ту істину про владичицю, що після бога до її бла­годатного зцілення треба зверта­тись з усіма хворобами, душевними і тілесними». Приблизно це ж чують парафіяни і від інших «пастирів», які насичують містикою свої пропо­віді і статті, щоб приспати розум віруючих і паралізувати їхню волю.

Культивуючи «сердечну» віру, зне­важливо говорячи про розум і звер­таючись до відвертої містики, бого­словсько-церковні кола Московської патріархії намагаються ще й ще по­казати свою відданість православній традиції і уникнути звинувачень у надмірній прихильності до нововве­день, до релігійного реформатор­ства.

Але головне для них — перекона­ти парафіян не прислухатися до до­водів розуму, які викривають хиб­ність релігійної картини світу і стверджують істинність наукової, показують неспроможність догмати­ки як зібрання людських заблу­джень, пояснюють чисто земні при­чини виникнення і існування релігії, допомагають людині усвідомити себе не безпорадним «рабом бо­жим», а господарем своєї долі — одне слово, вказують віруючим шлях до вільнодумства і атеїзму.

Обов'язок пропагандистів науко­вого атеїзму — пояснити віруючим радянським людям справжні причи­ни неприязні духовенства і богосло­вів до розуму, вільного від релігій­них шор, і одночасно розкрити їм ті можливості, які закладені в ро­зумовій діяльності людини. Нашим союзником у цій справі був і зали­шається інтелект релігійної людини, до якого ми і повинні звертатись якомога частіше й рішучіше.

* * *

З висловлювань і дій ієрархів та богословів руської православної церкви видно, що після помісного собору 1971 р. сучасне православ'я не залишилось на позиціях ради­кального модернізму 60-х років і не повернулось до традиціоналізму 40-50-х років, а вступило в новий етап своєї еволюції. Цей етап мож­на охарактеризувати як період де­якого уповільнення темпів перебу­дови релігійно-церковної структури, ослаблення модерністських тенден­цій і посилення контролю над ними З боку церкви з метою стабілізації всього процесу обновлення руського православ'я і більш тісного узго­дження нововведень з багатовіковою традицією.

Очевидне прагнення Московської патріархії добитися того, щоб здійс­нювана ним модернізація руського православ'я, покликана послабити кризу цієї релігії в сучасному світі, відбувалася якомога безболісніше для церкви, не підривала ідеї «бого­встановленості» релігії.

Пропагандисти наукового атеїзму повинні добре знати основні особ­ливості нинішнього етапу еволюції сучасного руського православ'я, щоб глибше розуміти суть процесів, які відбуваються в даній релігії, прогнозувати їх дальший розвиток і на основі всього цього постійно вдо­сконалювати зміст і форми вихов­ної роботи з православними вірую­чими.

Але такі знання можуть з'явити­ся в організаторів атеїстичної про­паганди лише внаслідок критично­го аналізу всього того, що входить у життя руської православної церк­ви сьогодні і готує завтрашні зміни. Лише спираючись на результати цього аналізу і глибоко усвідом­люючи їх з точки зору актуальних завдань науково-атеїстичної пропа­ганди, можна зробити критику ідео­логії сучасного руського правосла­в'я конкретною, гострою, цілеспря­мованою, а отже, по-справжньому ефективною, якою вона і повинна бути в світлі вимог ХХV з'їзду КПРС.

М. Гордієнко, доктор філософських наук, професор

^{Примітки:}

1. «Журнал Московской патриархии», 1962. М 9, с. 71. Далі це видання, а також журнал «Православний вісник» цитується без ви­носок. (Ред.)