Стаття "З глибин народного безвір'я" в журналі «Безвірник» № 6-7 1928 року

 Антирелігійні народні примовки

Звикли думати, що народ, тоб-то широкі трудові маси, надто селянські — це поспіль релігійна маса, віддана своїй вірі, покірна перед богом і попом. Справді, кожного року ми маємо нагоду бачити, якого масового характеру набирає традиційне готування до "ялинки" (різдво) чи пасхи, як людяно й пишно навіть по бідних селах відбувається ота зовнішня споконвічна звичаєва обрядовість найбільших релігійних свят. Та й то сказати: селянин бувало що-дня встає з молитвою на вустах і лягає, і працює, і їсть з нею, за попової участи родиться, жениться, під його спів і до гробу йде.

Та з цього не треба робити того висновку, що селянин релігій­ний. У полоні релігії більше перебуває його побут, аніж щоденна практична думка, і так би мовити світогляд, філософія його. Побут цей складався віками, в ньому ще й тепер помічаємо залишки дикун­ського побуту, не то що "церковного". Раз - у - раз буває так, що по­бутові традиції „переживають" ту свою епоху, що породила їх. Скільки, наприклад, є селян-безвірників, які все ж таки, не вірячи в бога ретельно дотримують всіх релігійних обрядів! Можна було б і без них обійтися, але тут, як каже народня примовка, "не так перед богом грішно, як перед людьми встидно".

Отже, зовнішня обрядова релігійність не відповідає внутрішньому змістові духовного життя народу. Про те, що сучасне, пореволю­ційне селянство в значній своїй частині відійшло і відходить од релігії можна й не сперечатися. Це факт, що його підтверджується й цифро­вими даними. Ми не про це хочемо говорити. Матеріяли нашої статті промовлятимуть про релігійність чи безрелігійність того дореволюцій­ного селянства, що зазнало не лише царського, а й крепацького ярма. Більшість народніх примовок, що їх ми тут наведемо, зібрані в половині XIX століття і це треба пам'ятати, оцінюючи ці примовки.

Отже, перед нами факт — сотні народніх атеїстичних, протирелі­гійних і протипопівських приказок та висловів, що їх зафіксували по­руч із иншими (в тому числі і численними релігійними) примовками науково-етнографічних збірниках збирачі народньої мудрости учені-етнографи. Полишаючи з боку релігійного характеру матеріял, ми можемо сказати, що ці примовки являють собою багатющий матеріял про ставлення селянства до релігії. Вони дають нам право твердити, що селянство не має в собі сліпої віри в бога, а до попів і до божого служництва взагалі ставиться явно негативно, скептично і навіть вороже. Відомий німецький автор антирелігійник Фрідріх Вендель у своїй книзі "Die Kirche in der Karikatur" (Церква в карикатурах) каже: "кращий матеріял для критики взаємин між народом і церквою подають при­мовки".

Українські народні примовки певне не становлять собою винятку з цього, так би мовити, правила. Навпаки, ми схильні думати, що зокрема українські етнографічні матеріяли (народні анекдоти, апокри­фи, приказки і т. п.) мають у своїх скарбницях силу-силенну анти­релігійного й особливо антипопівського матеріялу. Ці матеріяли чекають ще на свого вдумливого дослідника. Пора їх витягти з архівів і науко­вих фоліянтів, і, систематизувавши відповідно, показати на люди. Для антирелігійника це була б вдячна робота [1].

"Благослови, владико, дерти з бідного лико"

Народ зумів докопатися до класової сутности релігії і бога. Він уявляє бога, як найбільшого з панів, що й стоїть за панів проти бід­них, за переможців проти пригноблених. Його іронічне звертання до бога в примовці, що її поставили ми підзаголовком, яскраво це харак­теризує.

Той тяжкий віковий досвід бідного селянства, що його воно ви­несло з рабства, крепаччини, вічного звертання до бога і поневіряння спородив між людністю багато таких "класово-витриманих" примовок:

В кого гроші, за того й бог.

Бог високо, цар далеко.

Через святих до бога, через людей до пана.

За тим, боже, хто кого переможе.

Не всім бог рівно дає.

Пан біг дав багачеві много стіжків, а бідному дітків.

У бога всього много, а в бідака трудно й за шеляга.

Більше бог має, як роздав.

Що бог у небі робить ? — Драбину: одних підсажує вгору, а других у долину.

Багатому і в пеклі добре.

Багачам за гроші і гроби хороші.

3 багачем сам чорт с калачем.

Багатому чорт діти колише.

Нехай дзвонять, їх на панщину не гонять.

Хто грубий, той богові любий, а хто тонкий, той дідькові на батіг швидкий.

Грубий богові любий.

Одному пан-біг дає гроші, а другому воші (... горб).

Забрав пан-біг багатих, а бідними кидає.

І хоч в глибокій образі на соціяльну неправду, і говорять іноді, що, є мовляв, "є пан над панами" (тоб-то бог найбільший пан, та

Пан-біг високо, правда далеко, а підпанки що хотять, то роблять.

Отже, виходить, що бог, будучи "пан над панами", потурає їм визискувати нещасних забитих і бідних. Оці підпанки божі, ті пак капіталісти та попи і вирисовуються в уяві народній, як справжні дар­моїди і паразити:

Не робив піп на хліб, та й не буде.

Попові а котові, то лежачий хліб.

Чи піп, чи ксьондз, чи яка така нечиста сила, та все з хлопа тягне.

Нема то як у зимі котові, а в літі попові.

Кіт гріється на печі, а піп у літі має дармих робітників.

Таким чином, багатого бог любить і шанує, а божі слуги-попи горою стоять за вельможне панство. Це "кохання" між богом та по­пами з одного боку та експлоататорами-панами з другого — трудящий народ помітив.

Він з чортом сват, а з богом за пані-брат (говорять про побожного; але скупого багача. Ю. Л.).

Той не голоден, хто в бога годен.

Піп і торговець, як пара овець.

Ну, а як же бог і попи ставляться до бідних? Чи однаково вони піклуються про злидарів як і про багатіїв? Овва! З цього приводу народня примовка каже ясно:

Над бідним ніхто не має змилування.

До бога високо, до суду далеко.

Багачеві вітер гроші несе, а бідному половою очі засипає.

Святий боже, святий кріпкий! Нема хліба ані дрібки.

Гірке життя, гірка доля, що ж робити — божа воля.

Боже, боже! — А чого, небоже! — Їв би, боже. — Роби, небоже! — Не хочу, бо­же. — Терпи, небоже.

Хлопові все світ іде облудом.

Всі ми в нашого пана-бога дурні.

І народ зневіряється, що е десь свята божа воля, божа правда на світі:

Немає на світі правди.

Нерівно бог людям ділить.

Півсвіта плаче, а півсвіта скаче.

І на всю цю мерзотну неправду попи й пани хотять накласти святенницьку машкару релігії, бога. Дарма! Гостре народнє око ба­чить, що:

В церкві пан хлопові братом, а позі церквою гіреньким катом.

Пан богу ся молить, та й хлопа неволить.

Ти брат мій, а їж хліб свій.

Перед образами молився, а людей кусав.

Побачивши за такою зверхньою набожністю попів і панів їхнє справжнє обличчя ката і здирщика, народ дуже іронізує з їх молитов за "всіх" людей, сміється з тих святих, бо не віра, не божа правда, не святі мають силу тут у житті, а гроші і ті, що цими грішми воло­діють. От звідси й пішла народня іронічна приказка — перефразування молитви:

Святі гроші, моліте бога за нас.

Тільки вони, мовляв, і поможуть, бо лише тоді

Буде гарно на світі, як попові всипать, а пана засипать.

Отже, роблючи попередні підсумки, мусимо сказати, що в наве­дених примовках їхній творець — народ прийшов до таких висновків: 1) немає всеблагого, всеправедного і всемилостивого бога. 2) якщо і є бог, то він лише „пан над панами" і накладає з усією бирилицею своїх підпанків — отих попів, святих, поміщиків, капіталістів, благосло­вляючи й допомагаючи їм "дерти з бідного лико". Ця здібність народу бачити крізь чадливий туман релігійної агітації і полуди справжні ікли свого класового ворога — гідна захоплення й подиву.

Але підемо далі по слідах народнього дотепу й мудрости, що критикують релігію та її прислужників.

"Плачся богу, як сльози вода", або про те як народ боїться і ненавидить бога

З попереднього бачимо, що народ, критикуючи чи, точніше ска­зати, скаржучись на "соціяльну" несправедливість бога, все ж таки говорить про нього, як про річ, що існує в природі. Бог, очевидно, є, але він несправедливий, не для всіх однаковий "отець" і захис­ник. Для бідного беззахисного люду він лише страховище, якого треба боятися, бо воно це божественне страховище зле і люто мстить за кожну найменшу провину.

"Бог гріхом карає", каже народня примовка, а карає він, поси­лаючи на людей нещастя, горе, як от: неврожаї, Смерть, голод, хо­роби і т. ін. Словом, бог тут скидається в уяві людей на нашого колишнього царя самодержця: за найменший непослух він, як якийсь космічний жандар, тероризує людей, залякує їх і на цьому заляку­ванні він (бог), мабуть, тільки й держиться, бо лише:

Де страх, там і бог.

Отже, народ лише тоді кланяється богові, коли той, висловлюю­чись фігурально, свисне йому над головою нагайкою свого гніву, тоб-то нашле всяких бід і нещастя:

Коли тривога, тоді до бога, як по тривозі, забув о бозі.

Коли сіно в стозі, то забув о бозі.

Добре дядькові, то й бога забув.

Надія в бозі, коди хліб у стозі.

Але в тому то й лихо, що "дядькові" рідко коли буває "добре", що він ще раз-у-раз почуває себе надто безсилим перед суспільною і природною стихією, за якою (йому здається) стоїть і керує бог. Ця стихія (в уяві народній — бог) зла і немилосердна.

Що чоловік найбільше любить, бог теє віднімає.

Плачся богу, як сльози вода.

"Святий кріпкий, святий боже" — як заплатиш, то поможе.

Хоч кільки молися, а з біди не вимолися.

Бог біду дав та й на плечі завдав.

Чому хлопи постять? Бо бог тільки за той піст і держить хлопів на світі.

Що боже, то чоловікові на добро не вийде.

Адам з'їв кисличку, а в нас оскома на зубах.

Дасть пан - біг поживитися, та не дасть видихати.

Випрошу я в бога на тебе тяжке безголов'я.

Пан-біг високо, кому схоче, тому на голову нас...е.

Словом, бог паскудить людям, робить їм усе на злість. І, треба володіти воїстину безмірною терпеливістю і втратити всяку повагу до себе, як до людини, щоб за ці "божі паскудства" увесь час покло­нятися йому, вихваляючи його. Легендарний Ісус (а за ним і вся попів­чанська буржуазія), правда, не посоромилися порадити при цьому, що "коли тебе б'ють у праву щоку, то підстав ще й ліву". Та трудяща людина (наперекір релігії) є теж людина, а не кам'яний бовдур — і тер­пець мусить увірватися...

Народ починає з критики. Спершу він не бунтує, не заперечує, він лише хоче виправити божі помилки й несміливо йому натякає на них, бо, мовляв:

Створив бог та й сам кається.

Та мабуть кепсько "кається", бо все ж таки потурає панам, леда­рям, п'яницям:

Лежух лежить, а бог йому долю держить.

П'яного пан-біг стереже.

П'яний собі розум відбирає, а бог йому знов дає.

На глупих пан-біг ласков.

Гній лежить, а бог долю держить [2].

Від роду до роду — хто кого ошукав, то хвала богу.

Далі протест наростає, звучить дужче, сміливіше. В цьому чути іронічні репліки на адресу "всевишнього".

Бог добрий та й ласкавий: і сироті дитину зробить.

Дав бог хліб, як зубів не стало.

І хоч, мовила та народня примовка, „Бог дає як сам знає" та й "Ніхто з богом на раді не був", але гнів проти бога проривається. Дехто з його „підданців" починає вже жалкувати про такі речі, що їх годі поєднати з повагою, а тим більше з любов'ю до божества:

До бога з кийом не підеш.

Каменьом до бога не довержу.

Це вже справжнє богоборство, при чому тут у богоборців явна тенденція від слів перейти до діла (з кийом, каменем. І можна було б сподіватися, що коли б (як то думають богоборці) бог справді існував і становив собою щось реальне, та йому тяжкувато прийшло­ся б з такими розлюченими ним же самим ворогами. Справді, цим зневіреним вірним нічого втрачати перед богом:

Я вже утомлена в пеклі, бо клену й бога й себе, бо мені прикрепечко жити.

Вже мені і в пеклі гірше не буде.

Мені вже й кадило не мило.

І от розгортається в народній уяві боротьба з богом.

Чоловік так, а бог інак.

Чоловік стріляє, а бог кулі носить.

Бог богом, а люди людьми.

Жени, не жени, не піду до церкви. Хоть піду, то не клякну, а хоть клякну, то не шепну, а як шепну, то й то не буде богу приємно [3].

У цій боротьбі бога можна піддурити, обманити:

Потай бога, щоб і чорт не знав.

На ж тобі, боже, малий дар за великий.

Такі штуки, очевидно, не страшно й робити, бо бог такий "все­могутній", що:

Господь з неба палицею не вдарить.

Отакі от примовки належать здебільшого біднішим шарам сіль­ського населення, що гинуть і тепер по всіх капіталістичних країнах у неймовірних злиднях, загнані в глухий кут безпорадности. Ці злидні штовхають їх на боротьбу з богом. Але ця сільська павперизована і напівпавперизована біднота занадто неорганізована і безсила перед суспільною та природною стихією, щоб подібно передовому пролета­ріятові остаточно раз на завжди заперечити всяке існування якого б то не було бога. І, подоланий дією стихією, селянин крізь сльози, злість і тугу кричить до бога вустами примовки:

Ой, боже, боже, бодай ти не дочекав богувати.

«Не вір, а мір», або про те, як народ доходить безвір'я.

Приступаючи до викладу атеїстичних, безвірницьких і протирелі­гійних поглядів народу в примовках, ми зовсім не збираємося висувати й доводити твердження, що всенький народ, всеньке селянство укра­їнське є атеїстичне. Правда, у нас є етнографи, що пробують на під­ставі деяких етнографічних матеріялів твердити, ніби всенький україн­ський народ, власне селянство, є по своїй суті атеїстичне, безбожне. Це, по меншій мірі наївне, тлумачення етнографічного матеріялу лише затуманює справжній стан речей. Можливо, воно є реакцією на дуже поширений за царату погляд, ніби "руський" народ (руський у значінню довоєнному — значить великороси, білоруси, українці і т. ін.) від при­роди дуже релігійний; йому навіть дали назву — "богоносець".

Один з персонажів Достоєвського, старець Зосіма (в "Братьях Карамазових"), напутуючи перед смертю свою чернечу братію, так і каже: "Народ встретит атеиста и поборет его, и станет единая право­славная Русь. Берегите же народ и оберегайте сердце его. В тишине воспитайте его. Вот ваш иноческий подвиг, ибо сей народ бого­носец".

От два скрайніх ідеалістичних немарксистських твердження: 1) ввесь народ атеїст і богоборець і 2) ввесь народ глибоко релігійний і богоносець. Нічого спільного з справжньою істиною вони не мають, бо серед народу буває здебільшого так, що „хто за віру, а хто за міру". Селянство висуває з своїх бідніших шарів богоборців, які дохо­дять логікою самої "боротьби з богом" до повного безвір'я. Звідси й пішли отакі безбожні примовки, що нічого спільного не мають із слі­пою вірою в бога, з богоносійством.

Годі божим духом жити.

Не вір, поки не зміриш.

Вір богу та своїм очам, та й то не дуже.

Не вір нікому, не зрадить тя ніхто.

Хто не змірить, той не увірить.

Хто за віру, а хто за міру.

Розумний по коліна в біблії.

Вродився не хрестився, і умру — не буду.

Хто много знає, мало вірить.

Святі хлібом не нагодують.

Кого бог ніколи не бачить ? — Бога (загадка. Ю. Л.).

Жий собі своїм богом.

В бога вір, тільки богові не вір.

Аби моя голова здорова, то все гаразд буде.

Здорової голови не кладуть під євангеліє.

Чужих богів шукай, а свого (тоб-то розум. Ю. Л.) в хаті май.

Піду до церкви, але не буду молитися.

Фальшивий, як святого Юра кінь.

Остання приказка дуже цікава тим, що вона виявляє глибокий народній скепсис до всієї отієї релігійної позлітки (образів, святих і т. ін.), що нею хотять попи всіх мастей заліпити народу очі. Образ свя­того - то, в уяві народній, найяскравіша фальш, обман, а справді ніякого, наприклад, божественного коня і Юрія на ньому не було. Тоді зрозуміла і така примовка:

Рветься як дурний до образа.

Далі народ ніби аргументує отаке зневажливе ставлення до свя­тощів релігії, оте саме безвірництво, що заперечує бога. Адже з що­денної практики видно, що бог не реальна, а якась вигадана сила, що марно сподіватися на його допомогу.

Як нема, то й бог не дасть.

Святий боже не поможе.

Не поможе, милий боже, восковая свічка.

І святий боже нічого не поможе.

Як дбаєш, так маєш, як робиш, так ходиш.

Хто землі дає, тому й земля дає.

Не бог на смерть веде, а сам чоловік іде.

Як біда, то не поможе свячена вода.

Ну хіба ж не ясно з цього, що бог, божа сила, що в уяві народ­ній лише якась вигадка, пустий звук, що від неї годі ждати якогось реального діла. По своїй старій звичці наш селянин тут не від того, щоб легенько поглузувати з цієї вигаданої божої сили своїм теплим гумором:

Казав біг дати, але ще треба ждати.

Роби, небоже, то й бог допоже.

Богу молись, а до берега гребись.

Бога взивай, а руки прикладай.

Богу молись, а сам стережись.

На бога надійся, а сам не плошай.

На бога складайся, а розуму ж тримайся.

В бозі надія, коли хліб у торбі.

Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило.

Бог то бог, а сам не будь плох.

Із цих думок, коли гарно їх розібрати, висновок один напро­шується — нема бога на світі. Отже, перед нами лице народа — атеїста. Народ що до релігії двуликий янус: одне обличчя в нього релігійне, а друге безвірницьке. Лице безвірницьке перед ним ввесь час старанно закривали, а лице релігійне ставили на показ усім і кричали: дивіться, ось народ богоносець! І цим попам та попівчанам (от де справжні богоносці) треба було зазнати досвіду революції, щоб вони могли по­бачити і лице народу — безвірника. Дуже цікаво, як тепер якась емі­грантка Ел. Донська у білоемігрантському закордонному релігійному журналі „Гость" у розпачі запитує:

"Где же ты, Россия, яркая, святая,

"Вогоносцем" древле названный народ?"

Немає! І старої Росії немає, Старий Зосима помилився. Помилився він і тоді, коли казав, що "русский монастырь искони был с народом".

Але про це, про ту пак осоружну народню любов до церкви, манастирів і попів ми поговоримо другим разом,

Юрій Лавріненко

Примітки:

1. До цієї статті, що є лише одною із кількох таких, ми використали тільки ті антирелігійні народні примовки, що були розкидані в Збірниках етнографічної комісії Львівського Наукового Товариства ім. Шевченка ("Галицько-руські народні приповідки — зібрав, упорядкував і пояснив Ів. Франко"). Крім цього, у виборну ввійшли примовки з відомої книги Номиса "Українські народні приказки, прислів'я і т. н." (ви­дання 1864 р.) та десяток-два нових примовок, зібраних дописувачами журналу "Сількор України" (див. "С. У. № 9, 1927 р.). Отже, крім зібраних у половині минулого століття примовок, ми маємо й новий, сучасний матеріял, який, до речі сказати, підтверджує, повторює подекуди старі примовки і є свідком того, що вони живучі в народніх масах і на сьогодні.

2. Ів. Франко до цієї примовки дає таке пояснення "Гній тут у значінню ліни­вого, непорадного ледачого чоловіка, якому не раз у життю щаститься. Стилізація при­мовки нагадує на звісну легенду про те, як христос, бачучи лінивого неробу, що лежав під грушою і ждав, аж йому груша впаде сама в рот, судив йому роботящу та слухняну дівчину в жінки". Ця народня легенда, про яку згадує тут Франко, ще раз підкреслює ту "ваду" бога, що він потурає ледарству і паразитизмові.

3. Франко до цієї примовки подав такий цікавий коментарій: "образ узятий із давньої давнини, коли людей треба ще було силою гонити до церкви".