БЕЗПІДСТАВНІСТЬ
БОГОСЛОВСЬКОЇ ДОГМИ
Богослови всіх
релігій твердять, що джерелом моральності є бог.
Перші правила
моралі зафіксовані в Торі, — твердять захисники іудаїзму. Пророк Мойсей
одержав їх особисто від бога на горі Сінай. Ці правила придатні для всіх народів
і часів, вони непорушні й вічні. З аналогічними заявами виступають прихильники
ісламу та буддизму, звичайно, висуваючи на передній план уже не Мойсея, а
Магомета й Будду.
Марксистська
філософія вчить, що істина завжди конкретна, абстрактної істини не існує.
Правила моралі змінюються разом із суспільним ладом. Простий екскурс в історію
спростовує твердження захисників релігійно-моральних догм. Наведемо два
приклади.
Загальновідомо,
що на ранньому ступені розвитку людського суспільства існувало людожерство. Полонених
не просто вбивали, але й з'їдали. З'їдали й немічних, знесилених членів роду,
а також хворих. І це не вважалось аморальним, а звичайним, таким, що не
викликає осуду.
Відомо також, що
в своєму розвитку шлюб і сім'я теж зазнали ряду корінних змін. У період
нижчого ступеня дикості кожен чоловік належав кожній жінці і навпаки, тобто
всі чоловіки жили в багатоженстві, а всі жінки — в багатомужжі. Але надалі
відбувається перехід до групового шлюбу, від багатошлюбної — полігамної, до
єдиношлюбної — моногамної сім'ї. Але звичай укладати шлюб усередині даної
суспільної групи, між близькими родичами, загрожував людству біологічним виродженням
[1] і як наслідок усвідомленої необхідності, поступово, протягом віків,
виробляється, втілюється і утверджується звичай - уникати шлюбів між
чоловіками й жінками однієї і тієї ж суспільної групи, роду чи об'єднання
кількох родів. Як і ряд інших соціальних норм, що виникли раніше, заборона
шлюбів між родичами засвоюється і препарується релігією, освячується
надприродною санкцією.
Таким чином,
історична практика свідчить, що на ряді етапів розвитку сім'ї взаємини її
членів докорінно змінювались, не викликаючи ніяких осуджень з будь-якого
боку, бо ці відносини відповідали духу тих соціально-економічних умов, які
склалися в суспільстві. І в наш час у деяких країнах існує полігамна —
багатошлюбна сім'я, яка не осуджується представниками ряду релігій.
Те, що не існує
єдиної, раз і назавжди даної богом моралі, можна побачити на прикладах життя
самого духовенства. В католицизмі церква узаконила целібат — безшлюбність
духовенства; іудаїзм і протестантизм заперечують його. Для віруючих католиків
існує одношлюбність, для іудаїстів і протестантів не забороняється розлучення,
а прихильникам ісламу дозволено мати кількох дружин одночасно.
Прикладів того,
що в різні часи або в один і той же час у різних народів моральні правила
докорінно відрізняються одне від одного, можна навести чимало. Але, на нашу
думку, уже викладене переконливо спростовує релігійно-ідеалістичний погляд на
норми моралі, як на вічні й незмінні «божественні» приписи.
ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ В
МОРАЛІ Й ЗАПОВІДІ ТОРИ
Однією з
характерних особливостей сучасної релігійної проповіді є максимальне посилення
її етичної спрямованості. Ревні прихильники і захисники іудаїзму на передній
план висувають Тору та її заповіді [2]. Вони настільки
обожнюють Тору, що повчають: «Чи прагнеш ти, людино, освіжити свою душу?
Розкрий Тору — вона відрада для душі. Чи прагнеш ти почерпнути дещо із
джерела мудрості? Керуйся її порадами — вона умудряє простолюдина; чи прагнеш
ти радісно настроїти своє серце? Прислухайся до її заповідей — вони радують
серце...» і т. д. і т. п.
Отже, Тора
підноситься як провідна зірка, джерело мудрості, мірило моральних вчинків
кожної людини, яка сповідує іудаїзм. Вона ж править за ширму для поширення
сіоністської демагогії. Недарма ідеолог політичного сіонізму Теодор Герцль
уперто переконував менш досвідчених проповідників, що «ця пропаганда увійде як
складова частина в богослуження».
Генерал Моше
Даян, колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, не приховує, що ідеологічним
обгрунтуванням сіоністського експансіонізму є Тора. Нинішній прем'єр Ізраїлю
Менахем Бегін у виступі перед жителями поселення Каддум на окупованому
Західному березі Йордану відкрито заявив, що має намір «зберегти загарбані
території, тому що вони — частина єврейської біблійської батьківщини». М. Бегін
демонстративно ніс сувій Тори на релігійній церемонії, яка проходила в селищі Каддум,
ніби освячуючи авторитетом біблійних заповідей анексіоністські прагнення
очолюваного ним сіоністського уряду щодо, окупованих, арабських земель.
Наприкінці січня
1978 року фашистська група релігійно-фанатичної течії «Гуш емунім», всупереч Женевській
конвенції, яка забороняє створення цивільних поселень на окупованих
територіях, заснувала новий укріплений табір у Шілосі, де, за біблійними переказами,
до утворення стародавнього ізраїльського царства, зберігався «священний
ковчег завіту». Тепер на західному березі Йордану налічується 39 ізраїльських
поселень, з яких 23 — у долині річки Йордан. Ось як і в наші дні втілюються в
життя «вогнем і мечем» стародавні заповіді Тори.
Тора — основа
іудаїстської моралі. На всі лади іудейські теологи запевняють, що прості норми
моралі запроваджені в практику Торою і що лише з її появою ці норми дістали
поширення. На підтвердження цієї думки богослови посилаються на біблійну книгу
Вихід (20, 12 — 17): «Шануй батька свого й матір свою, (щоб тобі було добре і)
щоб продовжились дні твої на Землі, яку господь, бог твій, дає тобі. Не вбивай.
Не перелюбствуй. Не кради... Не бажай дому ближнього твого, не бажай дружини
ближнього свого (і поля його), ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні
осла його (ні всякої худоби його), нічого, що в ближнього твого».
На перший погляд
наведені заповіді не викликають негативних емоцій. Щоправда від, слів про
«раба» і «рабиню» віє справжньою старовиною. Додамо також, що біблійне
нівелювання жінки до рівня вола, осла і т. п. є ще однією підставою для
визначення хронологічних рамок, а отже, й особливостей тієї історичної епохи, коли
писалась Біблія. Загальновідомо, що в період рабовласницької формації, особливо
на Сході, жінки були частиною загального майна (поряд з будинком, худобою,
засобами виробництва), яке законодавчо належало єдиному і повновладному
господарю — главі сім'ї, чоловікові.
І нині,
незалежно від разючого контрасту між відсталістю й косністю того періоду та
величезним прогресом сучасної науки й культури, в рядки, написані кілька тисяч
років тому, з благоговінням вчитуються віруючі XX століття, а серед них і
частина громадян нашої країни.
Проаналізуємо
окремі заповіді, які, на перший погляд, не викликають заперечень, — «не
вбивай», «не перелюбствуй», «не кради», «не бажай хати ближнього твого, не бажай
дружини ближнього твого... ні вола, ні осла його» і т. п.
Почнемо із
заповіді «не вбивай». Чи може комуністична мораль миритися з таким абстрактним
твердженням любові до всіх? Якби радянські люди в найважчих умовах
громадянської війни і зовнішньої навали не розгромили іноземну інтервенцію і
внутрішню контрреволюцію, якби вони в смертельній битві не перемогли
оскаженілі полчища фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни,
навряд чи існувала б нині суверенна держава, наша Батьківщина — Союз
Радянських Соціалістичних Республік.
Доки існують
антагоністичні суспільства, нема й не може бути єдиних норм поведінки для
всього людства. Комуністична мораль не може погодитися з абстрактним приписом
любові до всіх. Під людяністю комуністи розуміють любов до трудящих і
ненависть до поневолювачів та експлуататорів. М. Горький писав, що гуманізм
революційного пролетаріату прямолінійний. Його мета: визволити пролетаріат
усього світу від ганебного, кривавого, шаленого гніту капіталістів.
Виступаючи на
III з'їзді Російської комуністичної спілки молоді, В. І. Ленін дав чіткий
критерій комуністичної моральності. «...Моральність це те, що служить зруйнуванню
старого експлуататорського суспільства і об'єднанню всіх трудящих навколо
пролетаріату, який будує нове суспільство комуністів» (В. І. Ленін. Повне
зібр. тв., т. 41, с. 296).
Що ж до
захисників віри в бога, то вони самі нехтують біблійною забороною «не вбий».
Адже «богодухновенна» Біблія, поряд із забороною, не тільки дозволяє, але й
постійно закликає вбивати. Пошлемось для прикладу на біблійний Ветхий завіт.
У книзі «Числа» (ЗІ, 7—18) читаємо: «І пішли війною (ізраїльтяни.— Р. Б.) на
Мадіама, як повелів господь Мойсею, і вбили всіх чоловічої статі... А жінок мадіамських
і дітей їх сини Ізраїлеві взяли в полон, і всю худобу їхню, і всі стада їхні, і
все майно їхнє взяли як здобич. І всі міста їхні у володіннях їхніх і всі
селища їхні спалили вогнем. І взяли все захоплене і всю здобич, від людини до
худоби. Й доставили полонених і здобич і захоплене до Мойсея і до Єлізара
священика і до громади синів Ізраїлевих, до стану, на рівнини Моавітські... І
вийшли Мойсей і Єлізар священик і всі князі громади назустріч їм із стану. І
розгнівався Мойсей на воєначальників, тисячоначальників і стоначальників, які
прийшли з війни. І сказав їм Мойсей: навіщо ви залишили живими всіх жінок?..
Вбийте всіх дітей чоловічої статі і всіх жінок, які знали чоловіків на подружньому
ложі, вбийте; а всіх дітей жіночої статі, які не пізнали подружнього ложа,
залиште живими для себе».
Наказ Мойсея, як
свідчить Біблія, був виконаний.
Заперечується
заповідь «не вбий» і в іншій книзі П'ятикнижжя — Второзаконня (20, 10, 13—16): «Коли
підійдеш до міста, щоб завоювати його... порази у ньому всіх чоловіків
вістрям меча. Тільки жінок і дітей і худобу і все, що в місті, всю здобич його
візьми собі і користуйся здобиччю ворогів твоїх, яких віддав тобі господь, бог
твій. Так роби з усіма містами, які від тебе дуже далеко, які не з числа міст
народів цих. А в містах цих народів...
не залишай живою жодної душі». (Підкреслено мною. — Р. Б.).
Нестримна жорстокість,
антигуманізм, нелюдськість, право сильного на необмежений грабіж насаджує
від імені господа біблійний текст. Як же інакше можна витлумачити зміст такого місця
з книги 2 Царств (12,29-31): «І зібрав Давид весь народ і пішов до Равви, і воював
проти неї, і взяв її. І взяв Давид вінець царя їхнього з голови його, — а в
ньому було золота талант і дорогоцінний камінь — і поклав його Давид на свою
голову, і здобичі із міста виніс дуже багато. А народ, який у ньому був, він вивів
і поклав їх під пилки, під залізні молотарки, під залізні сокири, й кинув їх у
випалювальні печі. Так він вчинив з усіма містами Аммонітськими. І повернувся
після того Давид і увесь народ в Єрусалим»
Враховуючи, що безпосередньо
в бою гинуть головним чином чоловіки, то «під пилки, під залізні молотарки,
під залізні сокири... у випалювальні печі»... кидалось мирне, взяте а полон
населення, тобто жінки, діти, старики. І про цю варварську жорстокість Біблія
розповідає холоднокровно, з неприхованим відтінком задоволення і схвалення, з
явно вираженою симпатією до переможців-ізраїльтян.
Отже, в одному
місці — «не вбивай», — в іншому — відкрите заохочення масових убивств
беззахисного населення. Саме в цьому суть лицемірної релігійної моралі. Біблія
заохочує вбивство не тільки громадян інших національностей, і незалежно від
статі й віку, але й популяризує такі дії як засіб зміцнення релігійності,
усунення непокірних і в середовищі «богообраного» народу. Ось приклад з
біблійного тексту (Вихід, 32, 26—28): «І став Мойсей у воротах стану й сказав:
хто господній, йди до мене! І зібрались до нього всі сини Левіїни. І він сказав
їм: так говорить господь, бог Ізраїлів: покладіть кожен свій меч на стегно
своє, пройдіть по стану від воріт до воріт і назад, і вбивайте кожен брата
свого, кожен друга свого, кожен ближнього свого. І зробили сини Левіїни як сказав
Мойсей: і загинуло в той день із народу близько трьох тисяч чоловік».
Навряд чи є
потреба коментувати і такі біблійні накази. «Якщо знайдеться серед тебе в якомусь
із жител твоїх, які господь, бог твій, дає тобі, чоловік чи жінка, хто зробить
зло перед очима господа, бога твого, переступивши завіт його, і піде і стане
служити іншим богам, і поклониться їм... то виведи чоловіка того, чи жінку ту,
які зробили зло це, до воріт твоїх і побий їх камінням до смерті». (Второзаконня,
17, 2-3, 5).
Мабуть, вершиною
блюзнірства, безсердечності й людиноненависництва є біблійний заклик «Блаженний,
хто візьме й розіб'є немовлят твоїх об камінь!» (Псалтир, 136, 9). Подібними
висловлюваннями, вимогами, наказами буквально рясніють сторінки Біблії.
Розгляньмо другу
заповідь — «не перелюбствуй». Звернімось до Біблії. Із книги Буття (12, 10—16;
13, 2) дізнаємося про подорож пророка Авраама і його дружини Сари: «Коли ж він
наблизився до Єгипту (він — Авраам.— Р.
Б.), то сказав Сарі, дружині своїй: ось, я знаю, що ти жінка, прекрасна на
вигляд; і коли єгиптяни побачать тебе, то скажуть: це дружина його; і вб'ють
мене, а тебе залишать живою, Скажи ж, що ти мені сестра, щоб мені добре
було... і було, коли прийшов Авраам в Єгипет, єгиптяни побачили, що вона жінка
дуже красива; побачили її вельможі фараонові й похвалили її фараону; і взята
була вона в будинок фараонів. І Аврааму добре було... і була у нього мала й
велика худоба і осли, і раби, і рабині, і лошаки, і верблюди». Пізніше,
розповідає Біблія, фараон повернув Сару чоловікові, щедро винагородив обох,
звелівши своїм підлеглим провести подружжя, забезпечивши охорону всього, що в
них було. «І піднявся Авраам з Єгипту, сам і дружина иого, і все, що у них
було, і Лот з ним, на південь. І був Авраам дуже багатий на худобу, і срібло, і
золото». Біблія не засуджує Авраама за торгівлю своєю дружиною, як не засуджує
спробу сина Авраама Ісаака видати жителям Гераре свою дружину Ревекку за
сестру, щоб використати в особистих цілях її молодість і зовнішню привабливість.
Доречно
відзначити, що багатожонство у праведників було закономірним явищем: Авраам
мав 4 дружини і наложниці. Яків — 2 дружини, Давид — 16, Соломон — 700 дружин
і 300 наложниць і т. д.
Автори Біблії
цинічно популяризують методи, якими користувались улюбленці бога з метою
збільшити кількість своїх наложниць. Якщо чоловік ставав перешкодою — його
просто умертвляли. Так було вбито за наказом царя Давида воєначальника,
дружина якого красуня Вірсавія стала наложницею, а потім дружиною Давида.
Віруючі іудеї
поклоняються Біблії як «святій» «богодухновенній» книзі, зразку моралі,
людинолюбства, гуманізму. Тим часом Біблія — це збірник багатьох стародавніх
легенд, міфів, літературних і історичних пам'яток, які подаються в релігійному
забарвленні. Ця книга включає в себе те, що було зібрано на території Близького
Сходу, починаючи з XIII століття до н. е. і до II ст. н. е., тобто за півтори
тисячі років.
Відображаючи
класову мораль рабовласників, книга підтримує рабство, непротивленство
експлуатації, покору раба перед паном. Пану дозволено все, раб повинен коритися
і сподіватися лише на винагороду «в іншому житті». Влада земного тирана
підтримується і освячується надприродною владою бога.
Відображаючи
гострі протиріччя рабовласницького суспільства, Біблія пропагує антагонізм,
ворожнечу народів, ділить людей на «богообраних» та ізгоїв.
Автору цих рядків,
як лектору-атеїсту, під час виступів у різних аудиторіях, особливо молодіжних,
доводилося спостерігати, як дивувалися слухачі, дізнавшись, що в Біблії не
пропагується заповідь «не вбий», а, навпаки, широко рекламується наказ
«убивай, убивай, убивай», не засуджується перелюбство, а, навпаки, розпусна
поведінка «сильних світу цього» змальовується як належне, як право дужого.
Розгляньмо заповідь «не вкради».
Коли вона
з'явилась і кого захищала? В період первісно-общинного ладу її не могло бути:
ніхто нічого не брав у іншого, всі — рівні, все — спільне. Є що їсти, — всі
ситі, а якщо немає, — всі голодні.
Тільки після появи
приватної власності й утворення держави никла потреба в тому, щоб один не крав
у іншого. Зрозуміло, що в раба красти нічого, а в рабовласника добра, нажитого
трудом інших, було багато. Отож біблійна заповідь «не вкради» захищала
власність багача-рабовласника від бідняка-раба.
Заповідь «не
вкради» лише відображає мораль суспільства, яке грунтується на приватній
власності. Бо у класовому суспільстві мораль завжди має класовий характер.
Доречно також
відзначити, що в тій же Біблії наводиться багато повчань, за якими крадіжка,
грабунок, шахрайство щодо інших народів вважаються природною та богоугодною
справою. Пошлемось, приміром, на легенду, вміщену у біблійній книзі —
«Вихід». Суть її така: бог нібито пропонує єврейському народу покинути Єгипет і
піти на нові землі, «де тече молоко і мед». Але через незмірну любов до «богообраного»
народу він не хоче, щоб люди вийшли з Єгипту з порожніми руками, і тому велить
збагатитися за рахунок корінних жителів країни — єгиптян. Хай, наказує бог
Мойсею, «кожна жінка випросить у сусідки своєї і в тої, що живе в домі її,
речей срібних і речей золотих, і одягу; і ви понаряжаєте в них і синів ваших,
і дочок ваших і обберете єгиптян». «І зробили сини Ізраїлеві за словами
Мойсея, й попросили у єгиптян речей срібних, і речей золотих, і одяг. Господь
же дав милість народу своєму в очах єгиптян; і вони давали йому, і обібрав
він єгиптян» (Вихід, 3, 17, 21—22; 12, 35—36). Подібних вказівок щодо присвоєння
чужого майна за рахунок інших народів у Біблії багато. Така справжня суть
біблійної заповіді «не вкради».
Р. Бренман, кандидат
філософських наук
Примітки:
1.
У наш час у більшості країн світу законодавчо закріплена заборона шлюбів між
родичами.
2.
Тора — Іудейські священні сувої із шкіри, на яких написаний текст перших п'яти
біблійних книг; одночасно, таку назву мас сукупність усіх заповідей, начебто
даних іудеям самим богом черва міфічного Мойсея.
Немає коментарів:
Дописати коментар