понеділок, 21 квітня 2014 р.

Стаття «Іудаїстська мораль. Кому вона служить?» в журналі «Людина і світ» № 6 1980 року



БЕЗПІДСТАВНІСТЬ БОГОСЛОВСЬКОЇ ДОГМИ

Богослови всіх релігій твер­дять, що джерелом мо­ральності є бог.
Перші правила моралі зафіксова­ні в Торі, — твердять захисники іудаїзму. Пророк Мойсей одержав їх особисто від бога на горі Сінай. Ці правила придатні для всіх наро­дів і часів, вони непорушні й вічні. З аналогічними заявами виступають прихильники ісламу та буддизму, звичайно, висуваючи на передній план уже не Мойсея, а Магомета й Будду.

Марксистська філософія вчить, що істина завжди конкретна, абст­рактної істини не існує. Правила моралі змінюються разом із сус­пільним ладом. Простий екскурс в історію спростовує твердження за­хисників релігійно-моральних догм. Наведемо два приклади.
Загальновідомо, що на ранньому ступені розвитку людського сус­пільства існувало людожерство. По­лонених не просто вбивали, але й з'їдали. З'їдали й немічних, знесиле­них членів роду, а також хворих. І це не вважалось аморальним, а зви­чайним, таким, що не викликає осу­ду.
Відомо також, що в своєму роз­витку шлюб і сім'я теж зазнали ря­ду корінних змін. У період нижчого ступеня дикості кожен чоловік нале­жав кожній жінці і навпаки, тобто всі чоловіки жили в багатоженстві, а всі жінки — в багатомужжі. Але надалі відбувається перехід до гру­пового шлюбу, від багатошлюбної — полігамної, до єдиношлюбної — мо­ногамної сім'ї. Але звичай укладати шлюб усередині даної суспільної групи, між близькими родичами, за­грожував людству біологічним ви­родженням [1] і як наслідок усвідом­леної необхідності, поступово, про­тягом віків, виробляється, втілю­ється і утверджується звичай - уникати шлюбів між чоловіками й жінками однієї і тієї ж суспільної групи, роду чи об'єднання кількох родів. Як і ряд інших соціальних норм, що виникли раніше, заборона шлюбів між родичами засвоюється і препарується релігією, освячується надприродною санкцією.
Таким чином, історична практика свідчить, що на ряді етапів розвит­ку сім'ї взаємини її членів докорін­но змінювались, не викликаючи ні­яких осуджень з будь-якого боку, бо ці відносини відповідали духу тих соціально-економічних умов, які склалися в суспільстві. І в наш час у деяких країнах існує полігамна — багатошлюбна сім'я, яка не осуджу­ється представниками ряду релігій.
Те, що не існує єдиної, раз і на­завжди даної богом моралі, можна побачити на прикладах життя само­го духовенства. В католицизмі церк­ва узаконила целібат — безшлюб­ність духовенства; іудаїзм і проте­стантизм заперечують його. Для віруючих католиків існує одношлюб­ність, для іудаїстів і протестантів не забороняється розлучення, а при­хильникам ісламу дозволено мати кількох дружин одночасно.
Прикладів того, що в різні часи або в один і той же час у різних на­родів моральні правила докорінно відрізняються одне від одного, мож­на навести чимало. Але, на нашу думку, уже викладене переконливо спростовує релігійно-ідеалістичний погляд на норми моралі, як на вічні й незмінні «божественні» приписи.

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ В МОРАЛІ Й ЗАПОВІДІ ТОРИ

Однією з характерних особ­ливостей сучасної релігій­ної проповіді є максимальне поси­лення її етичної спрямованості. Рев­ні прихильники і захисники іудаїз­му на передній план висувають То­ру та її заповіді [2]. Вони настільки обожнюють Тору, що повчають: «Чи прагнеш ти, людино, освіжити свою душу? Розкрий Тору — вона відра­да для душі. Чи прагнеш ти почерп­нути дещо із джерела мудрості? Ке­руйся її порадами — вона умудряє простолюдина; чи прагнеш ти ра­дісно настроїти своє серце? Прислу­хайся до її заповідей — вони раду­ють серце...» і т. д. і т. п.
Отже, Тора підноситься як про­відна зірка, джерело мудрості, мі­рило моральних вчинків кожної лю­дини, яка сповідує іудаїзм. Вона ж править за ширму для поширення сіоністської демагогії. Недарма ідеолог політичного сіонізму Теодор Герцль уперто переконував менш досвідчених проповідників, що «ця пропаганда увійде як складова час­тина в богослуження».
Генерал Моше Даян, колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, не приховує, що ідеологічним об­грунтуванням сіоністського експан­сіонізму є Тора. Нинішній прем'єр Ізраїлю Менахем Бегін у виступі перед жителями поселення Каддум на окупованому Західному березі Йордану відкрито заявив, що має намір «зберегти загарбані території, тому що вони — частина єврейської біблійської батьківщини». М. Бегін демонстративно ніс сувій Тори на релігійній церемонії, яка проходила в селищі Каддум, ніби освячуючи авторитетом біблійних заповідей анексіоністські прагнення очолюва­ного ним сіоністського уряду щодо, окупованих, арабських земель.
Наприкінці січня 1978 року фа­шистська група релігійно-фанатич­ної течії «Гуш емунім», всупереч Женевській конвенції, яка заборо­няє створення цивільних поселень на окупованих територіях, заснува­ла новий укріплений табір у Шілосі, де, за біблійними переказами, до утворення стародавнього ізраїль­ського царства, зберігався «священ­ний ковчег завіту». Тепер на захід­ному березі Йордану налічується 39 ізраїльських поселень, з яких 23 — у долині річки Йордан. Ось як і в наші дні втілюються в життя «вог­нем і мечем» стародавні заповіді Тори.
Тора — основа іудаїстської мо­ралі. На всі лади іудейські теологи запевняють, що прості норми моралі запроваджені в практику Торою і що лише з її появою ці норми діста­ли поширення. На підтвердження цієї думки богослови посилаються на біблійну книгу Вихід (20, 12 — 17): «Шануй батька свого й матір свою, (щоб тобі було добре і) щоб продовжились дні твої на Землі, яку господь, бог твій, дає тобі. Не вби­вай. Не перелюбствуй. Не кради... Не бажай дому ближнього твого, не бажай дружини ближнього свого (і поля його), ні раба його, ні раби­ні його, ні вола його, ні осла його (ні всякої худоби його), нічого, що в ближнього твого».
На перший погляд наведені запо­віді не викликають негативних емо­цій. Щоправда від, слів про «раба» і «рабиню» віє справжньою старо­виною. Додамо також, що біблійне нівелювання жінки до рівня вола, осла і т. п. є ще однією підставою для визначення хронологічних ра­мок, а отже, й особливостей тієї історичної епохи, коли писалась Біблія. Загальновідомо, що в період рабовласницької формації, особли­во на Сході, жінки були частиною загального майна (поряд з будин­ком, худобою, засобами виробницт­ва), яке законодавчо належало єди­ному і повновладному господарю — главі сім'ї, чоловікові.
І нині, незалежно від разючого контрасту між відсталістю й кос­ністю того періоду та величезним прогресом сучасної науки й культу­ри, в рядки, написані кілька тисяч років тому, з благоговінням вчиту­ються віруючі XX століття, а серед них і частина громадян нашої краї­ни.
Проаналізуємо окремі заповіді, які, на перший погляд, не виклика­ють заперечень, — «не вбивай», «не перелюбствуй», «не кради», «не ба­жай хати ближнього твого, не ба­жай дружини ближнього твого... ні вола, ні осла його» і т. п.
Почнемо із заповіді «не вбивай». Чи може комуністична мораль ми­ритися з таким абстрактним твер­дженням любові до всіх? Якби ра­дянські люди в найважчих умовах громадянської війни і зовнішньої навали не розгромили іноземну ін­тервенцію і внутрішню контррево­люцію, якби вони в смертельній бит­ві не перемогли оскаженілі полчи­ща фашистських загарбників у ро­ки Великої Вітчизняної війни, нав­ряд чи існувала б нині суверенна держава, наша Батьківщина — Союз Радянських Соціалістичних Республік.
Доки існують антагоністичні сус­пільства, нема й не може бути єди­них норм поведінки для всього людства. Комуністична мораль не може погодитися з абстрактним приписом любові до всіх. Під людя­ністю комуністи розуміють любов до трудящих і ненависть до понево­лювачів та експлуататорів. М. Горь­кий писав, що гуманізм революцій­ного пролетаріату прямолінійний. Його мета: визволити пролетаріат усього світу від ганебного, криваво­го, шаленого гніту капіталістів.
Виступаючи на III з'їзді Росій­ської комуністичної спілки молоді, В. І. Ленін дав чіткий критерій ко­муністичної моральності. «...Мо­ральність це те, що служить зруйну­ванню старого експлуататорського суспільства і об'єднанню всіх трудя­щих навколо пролетаріату, який бу­дує нове суспільство комуністів» (В. І. Ленін. Повне зібр. тв., т. 41, с. 296).
Що ж до захисників віри в бога, то вони самі нехтують біблійною за­бороною «не вбий». Адже «богодух­новенна» Біблія, поряд із заборо­ною, не тільки дозволяє, але й по­стійно закликає вбивати. Пошле­мось для прикладу на біблійний Ветхий завіт. У книзі «Числа» (ЗІ, 7—18) читаємо: «І пішли війною (ізраїльтяни.— Р. Б.) на Мадіама, як повелів господь Мойсею, і вбили всіх чоловічої статі... А жінок ма­діамських і дітей їх сини Ізраїлеві взяли в полон, і всю худобу їхню, і всі стада їхні, і все майно їхнє взя­ли як здобич. І всі міста їхні у во­лодіннях їхніх і всі селища їхні спа­лили вогнем. І взяли все захоплене і всю здобич, від людини до худоби. Й доставили полонених і здобич і захоплене до Мойсея і до Єлізара священика і до громади синів Ізраї­левих, до стану, на рівнини Моавіт­ські... І вийшли Мойсей і Єлізар священик і всі князі громади на­зустріч їм із стану. І розгнівався Мойсей на воєначальників, тисячо­начальників і стоначальників, які прийшли з війни. І сказав їм Мой­сей: навіщо ви залишили живими всіх жінок?.. Вбийте всіх дітей чо­ловічої статі і всіх жінок, які знали чоловіків на подружньому ложі, вбийте; а всіх дітей жіночої статі, які не пізнали подружнього ложа, залиште живими для себе».
Наказ Мойсея, як свідчить Біблія, був виконаний.
Заперечується заповідь «не вбий» і в іншій книзі П'ятикнижжя — Второзаконня (20, 10, 13—16): «Ко­ли підійдеш до міста, щоб завоюва­ти його... порази у ньому всіх чоло­віків вістрям меча. Тільки жінок і дітей і худобу і все, що в місті, всю здобич його візьми собі і користуй­ся здобиччю ворогів твоїх, яких від­дав тобі господь, бог твій. Так роби з усіма містами, які від тебе дуже далеко, які не з числа міст народів цих. А в містах цих народів... не за­лишай живою жодної душі». (Під­креслено мною. — Р. Б.).
Нестримна жорстокість, антигу­манізм, нелюдськість, право сильно­го на необмежений грабіж насад­жує від імені господа біблійний текст. Як же інакше можна витлумачити зміст такого місця з книги 2 Царств (12,29-31): «І зібрав Да­вид весь народ і пішов до Равви, і воював проти неї, і взяв її. І взяв Давид вінець царя їхнього з голови його, — а в ньому було золота та­лант і дорогоцінний камінь — і по­клав його Давид на свою голову, і здобичі із міста виніс дуже багато. А народ, який у ньому був, він ви­вів і поклав їх під пилки, під заліз­ні молотарки, під залізні сокири, й кинув їх у випалювальні печі. Так він вчинив з усіма містами Аммо­нітськими. І повернувся після того Давид і увесь народ в Єрусалим»
Враховуючи, що безпосередньо в бою гинуть головним чином чолові­ки, то «під пилки, під залізні моло­тарки, під залізні сокири... у випа­лювальні печі»... кидалось мирне, взяте а полон населення, тобто жін­ки, діти, старики. І про цю варвар­ську жорстокість Біблія розповідає холоднокровно, з неприхованим від­тінком задоволення і схвалення, з явно вираженою симпатією до пере­можців-ізраїльтян.
Отже, в одному місці — «не вби­вай», — в іншому — відкрите зао­хочення масових убивств беззахис­ного населення. Саме в цьому суть лицемірної релігійної моралі. Біблія заохочує вбивство не тіль­ки громадян інших національностей, і незалежно від статі й віку, але й популяризує такі дії як засіб зміц­нення релігійності, усунення непо­кірних і в середовищі «богообрано­го» народу. Ось приклад з біблійно­го тексту (Вихід, 32, 26—28): «І став Мойсей у воротах стану й ска­зав: хто господній, йди до мене! І зібрались до нього всі сини Левіїни. І він сказав їм: так говорить гос­подь, бог Ізраїлів: покладіть кожен свій меч на стегно своє, пройдіть по стану від воріт до воріт і назад, і вбивайте кожен брата свого, ко­жен друга свого, кожен ближнього свого. І зробили сини Левіїни як сказав Мойсей: і загинуло в той день із народу близько трьох тисяч чоловік».
Навряд чи є потреба коментувати і такі біблійні накази. «Якщо знай­деться серед тебе в якомусь із жи­тел твоїх, які господь, бог твій, дає тобі, чоловік чи жінка, хто зробить зло перед очима господа, бога твого, переступивши завіт його, і піде і стане служити іншим богам, і по­клониться їм... то виведи чоловіка того, чи жінку ту, які зробили зло це, до воріт твоїх і побий їх камін­ням до смерті». (Второзаконня, 17, 2-3, 5).
Мабуть, вершиною блюзнірства, безсердечності й людиноненавис­ництва є біблійний заклик «Блажен­ний, хто візьме й розіб'є немовлят твоїх об камінь!» (Псалтир, 136, 9). Подібними висловлюваннями, вимо­гами, наказами буквально рясніють сторінки Біблії.
Розгляньмо другу заповідь — «не перелюбствуй». Звернімось до Біб­лії. Із книги Буття (12, 10—16; 13, 2) дізнаємося про подорож пророка Авраама і його дружини Сари: «Ко­ли ж він наблизився до Єгипту (він — Авраам.— Р. Б.), то сказав Сарі, дружині своїй: ось, я знаю, що ти жінка, прекрасна на вигляд; і ко­ли єгиптяни побачать тебе, то ска­жуть: це дружина його; і вб'ють мене, а тебе залишать живою, Ска­жи ж, що ти мені сестра, щоб мені добре було... і було, коли прийшов Авраам в Єгипет, єгиптяни побачи­ли, що вона жінка дуже красива; побачили її вельможі фараонові й похвалили її фараону; і взята була вона в будинок фараонів. І Аврааму добре було... і була у нього мала й велика худоба і осли, і раби, і раби­ні, і лошаки, і верблюди». Пізніше, розповідає Біблія, фараон повернув Сару чоловікові, щедро винагородив обох, звелівши своїм підлеглим про­вести подружжя, забезпечивши охо­рону всього, що в них було. «І під­нявся Авраам з Єгипту, сам і дру­жина иого, і все, що у них було, і Лот з ним, на південь. І був Авраам дуже багатий на худобу, і срібло, і золото». Біблія не засуджує Ав­раама за торгівлю своєю дружиною, як не засуджує спробу сина Авраа­ма Ісаака видати жителям Гераре свою дружину Ревекку за сестру, щоб використати в особистих цілях її молодість і зовнішню привабли­вість.
Доречно відзначити, що багато­жонство у праведників було законо­мірним явищем: Авраам мав 4 дру­жини і наложниці. Яків — 2 дру­жини, Давид — 16, Соломон — 700 дружин і 300 наложниць і т. д.
Автори Біблії цинічно популяри­зують методи, якими користувались улюбленці бога з метою збільшити кількість своїх наложниць. Якщо чоловік ставав перешкодою — його просто умертвляли. Так було вбито за наказом царя Давида воєначаль­ника, дружина якого красуня Вір­савія стала наложницею, а потім дружиною Давида.
Віруючі іудеї поклоняються Біб­лії як «святій» «богодухновенній» книзі, зразку моралі, людинолюбст­ва, гуманізму. Тим часом Біблія — це збірник багатьох стародавніх ле­генд, міфів, літературних і історич­них пам'яток, які подаються в релі­гійному забарвленні. Ця книга включає в себе те, що було зібрано на території Близького Сходу, по­чинаючи з XIII століття до н. е. і до II ст. н. е., тобто за півтори тися­чі років.
Відображаючи класову мораль рабовласників, книга підтримує рабство, непротивленство експлуата­ції, покору раба перед паном. Пану дозволено все, раб повинен корити­ся і сподіватися лише на винагоро­ду «в іншому житті». Влада земного тирана підтримується і освячується надприродною владою бога.
Відображаючи гострі протиріччя рабовласницького суспільства, Біб­лія пропагує антагонізм, ворожнечу народів, ділить людей на «богообра­них» та ізгоїв.
Автору цих рядків, як лектору-атеїсту, під час виступів у різних аудиторіях, особливо молодіжних, доводилося спостерігати, як дивува­лися слухачі, дізнавшись, що в Біб­лії не пропагується заповідь «не вбий», а, навпаки, широко рекламу­ється наказ «убивай, убивай, уби­вай», не засуджується перелюбство, а, навпаки, розпусна поведінка «сильних світу цього» змальовуєть­ся як належне, як право дужого. Розгляньмо заповідь «не вкради».
Коли вона з'явилась і кого захища­ла? В період первісно-общинного ладу її не могло бути: ніхто нічого не брав у іншого, всі — рівні, все — спільне. Є що їсти, — всі ситі, а якщо немає, — всі голодні.
Тільки після появи приватної власності й утворення держави никла потреба в тому, щоб один не крав у іншого. Зрозуміло, що в раба красти нічого, а в рабовласника добра, нажитого трудом інших, було багато. Отож біблійна заповідь «не вкради» захищала власність бага­ча-рабовласника від бідняка-раба.
Заповідь «не вкради» лише відоб­ражає мораль суспільства, яке грун­тується на приватній власності. Бо у класовому суспільстві мораль завж­ди має класовий характер.
Доречно також відзначити, що в тій же Біблії наводиться багато повчань, за якими крадіжка, грабу­нок, шахрайство щодо інших наро­дів вважаються природною та бого­угодною справою. Пошлемось, при­міром, на легенду, вміщену у біб­лійній книзі — «Вихід». Суть її та­ка: бог нібито пропонує єврейському народу покинути Єгипет і піти на нові землі, «де тече молоко і мед». Але через незмірну любов до «бо­гообраного» народу він не хоче, щоб люди вийшли з Єгипту з порожніми руками, і тому велить збагатитися за рахунок корінних жителів краї­ни — єгиптян. Хай, наказує бог Мойсею, «кожна жінка випросить у сусідки своєї і в тої, що живе в до­мі її, речей срібних і речей золотих, і одягу; і ви понаряжаєте в них і си­нів ваших, і дочок ваших і обберете єгиптян». «І зробили сини Ізраїле­ві за словами Мойсея, й попросили у єгиптян речей срібних, і речей золотих, і одяг. Господь же дав милість народу своєму в очах єгиптян; і вони давали йому, і обібрав він єгиптян» (Вихід, 3, 17, 21—22; 12, 35—36). Подібних вказівок щодо присвоєння чужого майна за раху­нок інших народів у Біблії багато. Така справжня суть біблійної запо­віді «не вкради».

Р. Бренман, кандидат філософських наук

Примітки:
1. У наш час у більшості країн світу законо­давчо закріплена заборона шлюбів між ро­дичами.
2. Тора — Іудейські священні сувої із шкіри, на яких написаний текст перших п'яти біб­лійних книг; одночасно, таку назву мас су­купність усіх заповідей, начебто даних іуде­ям самим богом черва міфічного Мойсея.

Немає коментарів:

Дописати коментар