Стаття "З богом ніхто не поводиться гірше" в журналі «Людина і світ» № 7 1976 року

У видавництві політичної літератури (Москва) виходить у світ книжка кандида­та філософських наук М. М. Скибицького «Бог і «віруючі» вчені». В ній розповідає­ться про ставлення до релігії І. Ньютона, Ч. Дарвіна, М. Планка, А. Ейнштейна, І. П. Павлова, К. Е. Ціолковського, показано величезне атеїстичне значення їх природ­ничонаукових відкриттів, розкрито не­спроможність намагань богословів пред­ставити великих учених захисниками релі­гії.

Нижче вміщуємо уривок із книги.

Для того, щоб виявити ставлен­ня великих природознавців до релігії, слід з'ясувати, як вони дивляться на те, що є в ній найбільш важливим, — на всемогутнього, всю­дисущого, всевідаючого і всеблагого бога — творця та управителя світу.

Нерідко для доказу взаємного уз­годження релігійної віри і наукового знання богослови посилаються на Ісаака Ньютона, великого англійсь­кого фізика і математика.

Епоха, коли жив Ньютон, була розквітом механіки. Всі явища світу намагались тоді пояснити з допомо­гою механічних законів. Будь-який рух розглядався як результат зов­нішніх поштовхів, дії іззовні. І Нью­тон, який геніально відкрив закони небесної механіки, руху і взаємодії планет сонячної системи, порівню­вав її з величезним механізмом.

Та знання самих лише законів ме­ханіки було не досить, щоб дати правильні відповіді на багато питань світобудови. І, зокрема, відповісти на таке питання: хто ж і коли завів, пустив цей величезний механізм сонячної системи? І от у ролі годин­никаря, який дав хід небесному ме­ханізму, в Ньютона виступає бог.

Крім того, треба було пояснити й мало помітні неправильності в русі планет та їх супутників, які виника­ють у результати їх взаємодії. Звід­си висловлювалось припущення, що через деякий час Всевишній змуше­ний буде підправити дію небесного механізму.

Ми бачимо, що погляди на світ у великого англійського фізика були обмежені. Та вони й не могли бути іншими в той час, оскільки відобра­жали уявлення, що панували тоді серед природознавців: світ незмін­ний, планети завжди рухаються в раз і назавжди встановленому по­рядку. А причиною, яка поклала по­чаток цьому рухові, вважали боже­ственний першопоштовх.

У ту пору в науці ще не визріли ідеї, що все у світі перебуває в роз­витку, зміні. Лише наприкінці XVIII — на початку XIX століття, коли було нагромаджено наукою необхідний матеріал, виникли перші наукові теорії, які пояснювали походження нашої сонячної системи природним розвитком матерії й виключали будь-яке божественне втручання.

Так, визначний французький мате­матик і астроном П'єр Лаплас, який жив у другій половині XVIII — на початку XIX століття, дійшов вис­новку, що рух планет, їх супутників може бути пояснений без будь-яко­го божественного першопоштовху. Слід лише зрозуміти, що сонячна система виникла колись, а не існує вічно. Лаплас висунув таку наукову гіпотезу. Спершу сонце мало атмо­сферу, що швидко оберталась і по­ширювалась за межі нинішньої пла­нетної системи. В результаті обер­тання від атмосфери відокремились кільця, що розірвали її на окремі згустки. Згустки набрали певної форми і перетворились на планети.

Сучасники Лапласа розповідали, що Наполеон, який був у той час першим консулом Республіки, після ознайомлення з гіпотезою, сказав ученому: «Ньютон говорив про бо­га у своїй книзі. Я ж переглянув Ва­шу, але жодного разу не зустрів імені бога». На це Лаплас відповів: «Громадянине перший консул, я не потребую цієї гіпотези».

В ході поглиблення наших знань про Всесвіт було створено нові, більш обгрунтовані наукові гіпоте­зи виникнення сонячної системи. Та як би вони не відрізнялись одна від одної, всі вони походять від природ­ного розвитку матерії і геть-чисто виключають будь-яке боже втру­чання.

Весь розвиток природознавства неспростовно доводить: матерія не потребує ніяких поштовхів іззовні: рух невіддільний від неї, він найіс­тотніша властивість матерії, спосіб її існування. Світ є матерія, яка ру­хається й переходить на основі при­родничих законів з одних форм в інші, від найнижчих до найвищих.

Звичайно, не лише обмеженістю науки XVII століття зумовлювались непослідовність, релігійні нашару­вання у поглядах Ньютона на світ. Адже його світогляд формувався не тільки наукою, а й тодішнім анг­лійським суспільством, в якому ре­лігійні устої були дуже міцні і віра в бога вважалася першою ознакою політичної благонадійності. До речі, в цьому суспільстві Ньютон досяг дуже високого соціального стану: він був призначений в 1696 році хра­нителем, а в 1699 році головним ди­ректором королівського монетного двору. Королева Анна дала всесвіт­ньо визнаному вченому дворянське звання. Слід врахувати й те, що вче­ний виріс у сім'ї з дуже сильними релігійними традиціями. Його вітчим Варнава Сміт і дядько Ейскоу, які мали на нього великий вплив у ди­тинстві, були священиками. Свя­щениками були вчитель Ньютона Ісаак Барроу, професор коледжу Трійці, де навчався в 1661 — 1669 ро­ках майбутній першовідкривач зако­ну всесвітнього тяжіння.

Та що особливо важливо: релі­гійні нашарування у поглядах Нью­тона аж ніяк не випливали й не під­кріплювались його природничонау­ковою діяльністю. Навпаки, його великі наукові досягнення, слідом за відкриттями Коперника і Галілея, завдавали нищівного удару по релі­гійній картині світу.

І справді, протягом віків церква протиставляла тлінній землі небеса, вчила, що небо покірне лише боже­ственній волі, а в русі планет беруть участь ангели, які їх підштовхують. А в накресленій Ньютоном картині сві­ту рух небесних тіл підпорядкову­вався природничим законам, які ма­ють точне математичне вираження й не потребують ніякого втручання божественних сил. Ці закони люди­на могла не тільки пізнати, а й, пе­редбачаючи наперед шляхи небес­них світил, використати для успішної своєї діяльності.

Для Всевишнього Ньютон залишив тільки одну справу — дати перший поштовх небесному механізму й за­боронив йому будь-яке дальше втручання в справи сонячної систе­ми. Не випадково деякі «слуги» церкви нападали на Ньютона за те, що він «боже провидіння замінив силою тяжіння й позбавив тим са­мим бога прямого впливу на влас­ний витвір». Єпископ Берклі обурю­вався тим, що у Ньютона рух, прос­тір і час існують незалежно від бога, а матерія, маючи властивості тяжіння й відштовхування, виступає як активна сила.

Дехто може сказати: століття то­му, може, вчені й звертались до бога. Не могли зрозуміти світобудо­ви тільки з допомогою законів при­роди, та й позиції релігії у суспіль­стві були сильні. Це також вплива­ло на вчених. Але чому ж у наш час, коли наука пішла далеко впе­ред, є все ж релігійні вчені?

Гаразд, звернімось до учених на­ших днів. Богослови люблять часто посилатись на велетня сучасного природознавства — Альберта Ейн­штейна. Вони твердять, що великий природознавець вірив у бога.

Ейнштейн досить часто вживав слово «бог», але поводився з Все­вишнім вельми жартівливо. «Господь не цікавиться нашими математични­ми труднощами, він інтегрує емпі­рично», «Бог теж не відпочиває в неділю», «Бог грає в кості», [1] — го­ворив він своїм друзям.

А от серйозніша розмова. Листо­пад 1930 року. До вченого звертає­ться меткий журналіст з газети «Нью-Йорк таймс». Його цікавить, як ста­виться всесвітньо відомий природо­знавець до бога. Відповідь Ейнштей­на була коротка: «Я не вірю в бога, який карає і винагороджує, бога, ці­лі якого зліплені з наших людських цілей. Я не вірю також у безсмертя душі після смерті, хоч слабі уми, пойняті страхом або безглуздим егоїзмом, знаходять собі пристано­вище в такій вірі...» [2].

Здається, відповідь категорична й цілком ясна. Але через деякий час Ейнштейн, який був в Європі, з по­дивом тримав у руках телеграму з Нью-Йорка: «Чи вірите ви в бога? Відповідь у п'ятдесят слів оплаче­но». Це нью-йоркський рабин Гер­берт С. Гольдштейн вирішив спро­бувати щастя: а може, великий вче­ний згадає все ж таки якогось бога.

Ейнштейну було потрібно для від­повіді вдвоє менше слів, ніж опла­тив нью-йоркський рабин: «Я вірю в бога Спінози, який проявляє себе у впорядкованості світу, а не в бога, що займається долею і справами людей» [3], — телеграфував він негай­но у відповідь.

Що ж це за бог Спінози, в якого вірив учений? Чи не подібний він до біблійного Всевишнього?

Слід сказати, що з молодих літ Ейнштейн був палким шанувальни­ком Бенедикта Спінози, геніального мислителя, який жив у Голландії у XVII столітті. Його захоплювала без­компромісна відданість філософа іс­тині, який пожертвував в ім'я слу­жіння науці всіма благами життя.

Спіноза відмовився від прибутко­вої кар'єри богослова. За критику Ветхого завіту — він розкрив у ньо­му безліч різночитань, суперечнос­тей, хронологічні нісенітниці, різно­голосся у свідченнях пророків — іудейські рабини в Амстердамі під­дали його малому, а потім і велико­му відлученню. Йому обіцяли бага­то грошей, аби він не критикував ре­лігію публічно і хоча б формально додержував вимог культу. Але Спі­ноза категорично відмовився вико­нати ці умови. Йому запропонували присвятити французькому королю одну із своїх праць. «Свої твори я присвячую тільки істині», — відпо­вів Спіноза.

Надзвичайно освічена людина свого часу, Спіноза заробляв хліб насущний тяжкою працею шліфу­вальника скла. У сорок шість років він помер від сухот: дрібний скляний пил весь час загострював туберку­льоз. У своїх філософських працях Спіноза проголошував незалежність розуму від релігії, утверджував йо­го могутність, здатність проникати у найглибші таємниці природи. За його вченням, в основі світу лежить вічне й нескінченне начало — суб­станція. Ця субстанція і є природа чи бог. Бог у Спінози позбавлений таких властивостей, як всевидіння, розум, воля, всеблагість. Він не протистоїть природі як творець її, не стоїть над природою, а зливаєть­ся з нею.

Зливаючи бога й природу воєди­но, Спіноза хотів підкреслити не­створюваність, нескінченність, різно­манітність природи, повернути відіб­рану в неї релігією творчу думку, здатність існувати й розвиватись зав­дяки самій собі. У такому ж розу­мінні вживав термін «бог» і Ейн­штейн.

Та чи прийнятне таке розуміння бога для релігії? Звичайно, ні. І справді, якщо бог і природа одне і те ж, то відпадає поділ світу на при­родний і надприродний, а всевишній перестає бути особистою істотою. Такому богу нічого молитися, звер­татися з проханнями. Відпадає по­треба і в посередниках між богом і людиною - священиках і церкві. Подивимось тепер, як ставився Ейн­штейн до чудес. Це також дуже важливе свідчення для визначення того, релігійна людина чи ні. Адже віра в чудо нерозривно зв'язана з вірою в бога. На чуді грунтуються всі біблійні події. Створення світу, людини, тварин, рослин всевишнім у біблії — все це чудеса. Про чудеса, які робив Ісус Христос, розповідає­ться в Новому завіті: воскрешення мертвих, приборкання бурі на морі, годування кількома хлібинами тисяч людей. З чудом зв'язана молитва. Звергаючись до бога, віруючий спо­дівається на чудо.

Заперечувати чудеса - значить позбавляти Всевишнього його все­могутності, перетворювати на без­силу істоту.

Ейнштейн був глибоко перекона­ний у непохитності загального зако­ну причинності й заперечував мож­ливість дії в природі будь-яких над­природних сил. «Чим більше про­ймається людина свідомістю зако­номірності порядку явищ, — писав він, - тим міцнішою стає її пероко­наність у тому, що біля цього зако­номірного порядку нема ніякого місця для причин іншого роду. Вона не визнає ні людської, ні божествен­ної волі у вигляді незалежної при­чини явищ природи».

Сказано теж цілком недвозначно.

Численні висловлювання Ейнштей­на про релігію дають нам можли­вість скласти правильне уявлення про його ставлення до віри й пока­зати цілковиту неспроможність на­магань представити великого вче­ного віруючим. Характерно, що в численних офіційних анкетах учений незмінно записував себе в рубрику «невіруючий» або «порвав з релі­гією».

Більше того, Ейнштейн у своїх працях висловив багато правильних міркувань про походження релігії, її відносини з наукою, моральністю. Особливо цікава щодо цього напи­сана ним у 1930 році стаття «Релі­гія і наука».

На початку статті вчений ставить питання, які ж почуття і потреби людей викликали до життя релігію. І відповідає: біля колиски релігійної віри стояло почуття страху, страху перед голодом, дикими звірами, хворобами, смертю, а оскільки і той час розуміння причин явищ стояло на вкрай низькому рівні, то люди створили уявлення про істоту, від волі й дій якої залежать страшні для них події. «Після цього, — писав Ейнштейн, — починають думати те, щоб умилостивити цю істоту. Тому виконують певні дії і приносять жертви, які, згідно з віруваннями, що передаються з покоління в по­коління, сприяють умиротворенню цієї істоти, тобто роблять її більш милостивою щодо людини» [4].

Настійливо виступав великий при­родознавець проти всіляких спроб поєднати наукове знання і релігійну віру. Наука і релігія несумісні, знан­ня поступово витісняє віру з її за­кутків, і, на думку вченого, «легко зрозуміти, чому церква різних на­прямків завжди боролася з наукою й переслідувала її прихильників». Тривала драматична історія взаємин науки і релігії дала підстави Ейн­штейну прийти до категоричного ви­сновку: «Якщо ці відносини розгля­дати в історичному плані, то науку і релігію з очевидної причини дове­деться вважати непримиренними протилежностями» [5].

Ми бачимо, що погляди Ейнштей­на не тільки не сумісні з релігією, а й свідомо спрямовані проти най­важливіших догматів та установлень. І це далеко не випадково. Атеїстич­ні переконання почали складатись у нього досить рано. Вже в дванад­цятирічному віці майбутній вчений порвав з релігійними уявленнями, якими його щедро начиняли в мюн­хенській підготовчій католицькій школі.

Ейнштейн заповідав поховати себе без будь-яких релігійних церемоній. Друзі свято виконали останню волю великого вченого, гуманіста й анти­фашиста, який присвятив своє жит­тя служінню людству.

Ім'я великого перетворювача при­родознавця Альберта Ейнштейна відоме всьому світові.

Видатні відкриття Ейнштейна ма­ють не лише величезне природничо-наукове, але й атеїстичне значення. Теорія відносності розкрила глибо­кий внутрішній взаємозв'язок форм буття матерії — руху, часу, просто­ру, показала, що окремі фізичні ве­личини (довжина тіла, плин часу, швидкість) відносні, а закони приро­ди абсолютні, однакові в усіх систе­мах, які рухаються.

Картина світу, створена теорією відносності, подолала непослідов­ність картини світу Ньютона. Адже його вчення про абсолютно порож­ній простір, в якому за законами механіки рухаються матеріальні ті­ла, вело до уявлення про бога як про першоджерело руху. В. І. Ленін зазначав у «Філософських зоши­тах»: «Час поза часовими речами = бог» [6]. Теорія Ейнштейна саме і зни­щила таке уявлення про час і простір як про відокремлені від матерії сут­ності.

Говорячи про бога, Ф. Енгельс пи­сав, що «Ньютон залишив йому ще «перший поштовх», але заборонив усяке дальше втручання в свою со­нячну систему» [7]. Що ж до Ейнштей­на, то в створеній ним картині світу всевишній став остаточно бездом­ним і безробітним. Недарма амери­канський кардинал О'Коннель за­явив, що теорія відносності сприяє зростанню атеїзму.

Ознайомлення з поглядами видат­них природознавців показує нам усю неспроможність намагань богосло­вів зарахувати їх до числа захисни­ків релігії.

Ми можемо з повним правом від­нести до природознавців, яких бо­гослови зараховують до числа ві­руючих, влучні слова Ф. Енгельса: «З богом ніхто не поводиться гір­ше, ніж віруючі в нього природо­дослідники... Чого тільки не довело­ся витерпіти богові від своїх захис­ників! В історії сучасного природо­знавства захисники бога поводять­ся з ним так, як поводились з Фрід­ріхом-Вільгельмом III під час ієн­ської кампанії його генерали й чи­новники. Одна армійська частина за другою складає зброю, одна фор­теця за другою капітулює перед на­тиском науки, поки, нарешті, уся безконечна галузь природи не ви­являється завойованою знанням і в ній не залишається більше місця для творця» [8].

М. Скибицький, кандидат філософських наук

Джерела:

1. ЛЬВОВ В. Жизнь Альберта Эйнштейна. М., 1959. с. 233 — 234.

2. Там же, с. 234.

3. ЭЙНШТЕЙН А. Собрание научных трудов. т. IV. с. 128.

4. Там же, с. 128.

5. Там же.

6. ЛЕНІН В. І. Повне зібр. тв., т. 29, с. 47.

7. МАРКС К. і ЕНГЕЛЬС Ф. Твори, т. 20. с. 482.

8. Там же, с. 481—482.