Стаття "Анатомія "Чуда" " в газеті «Радянська Волинь» 13.08.1980 року

 ПОДІЇ, ПРО ЯКІ ЙДЕТЬСЯ В ЦІЙ СТАТТІ, ВІДБУВАЛИСЯ НА РОВЕНЩИНІ. АЛЕ ПРОВОКАЦІЙНЕ «СВІДОЦТВО ПРО ЧУДЕСНЕ ОЗДОРОВЛЕННЯ ПОЛІЩУК Є. Г.» РОЗПОВСЮДЖУЄТЬСЯ СЕРЕД ВІРУЮЧИХ НЕ ТІЛЬКИ В ЦІЙ ОБЛАСТІ, А ОСТАННІМ ЧАСОМ З'ЯВИЛОСЯ І В ДЕЯКИХ ОБЩИНАХ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ ТА П'ЯТИДЕСЯТНИКІВ НА ВОЛИНІ. НИЖЧЕ ПЕРЕ­ДРУКОВУЄТЬСЯ МАТЕРІАЛ З РОВЕНСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ГАЗЕТИ «ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР», В ЯКОМУ РОЗКРИТО ПРАВДУ ПРО ЩЕ ОДНУ СЕКТАНТСЬКУ ПРОВОКАЦІЮ.

 ХАРАКТЕРИЗУЮЧИ брехню в залежності від при­чин, які до неї спонукають, психологи розрізняють брехню рятівну, з ввічливості, з жалю і т. д. Прочитавши «Свідоцтво про чудесне оздоровлення По­лішук Є. Г.», яке останнім ча­сом поширюється серед вірую­чих, головним чином євангель­ських хрнстиян-баптнстів та п’ятидесятників, нам стало ясно, що є і брехня во славу божу.

Захлинаючись від надмірної псевдопатетики, боголюбивий автор цього «свідоцтва» (він, зрозуміло, залишився анонім­ним) на свій кшталт розписує історію із захворюванням та одужанням Євгенії Поліщук, яка проживає в селі Бухареві Ост­ровського району. З перших рядків цього писання читаємо таке: «Внаслідок важкої праці, зв’язаної з перенесенням вели­ких вантажів (жінка працюва­ла ланковою, а потім дояркою в колгоспі) Є. Поліщук важко захворіла...». Й анонімний автор з ходу ставить діагноз (наводимо дослівно: «Дефор­мація позвоночника, несумісти­мість спинних хребців...». (На­перед просимо читачів мати на увазі, що, посилаючись на «сві­доцтво» релігійних фанатиків, ми дотримуємось його орфо­графії. Це застереження необ­хідне, щоб, бува, читач нас не запідозрив у елементарній не­грамотності, яка так і рябіє в кожному рядку сектантського "Документа").

Хід хвороби змальовується у жахливих тонах: «На спині ви­ріс великий горб...»; «руки втратили свою нормальну ді­яльність...»; «шия була настіль­ки спаралізована, що вона втратила можливість рухати головою і дивилась лише в один бік...». Щоправда, в ано­німці констатується, що хвору лікували в дільничній, район­ній та обласній лікарнях. До неї навіть викликали «знамени­тих професорів-консультантів з Києва та інших обласних цен­трів, та все безрезультатно!» — зловтішно вигукує автор «сві­доцтва» і продовжує: «Люди зробили єдиний висновок: жит­тя її вичерпане, єдиний вихід з положення — смерть!». Одне слово, якби у «свідоцтві» не було географічних та часових координатів, то здавалося б, що читаємо житіє якоїсь серед­ньовічної святої: «Вона проле­жала на одному боці 4 роки й 7 місяці...». Хвора, нібито, вже сама благала господа, щоб Той «приготував її до перехо­ду у вічність...», на що всевиш­ній владика так відповів «че­рез духа святого»; «Не віді­йдеш, аж поки не побачиш слави моєї...». Після такого «спілкування» з богом Є. По­ліщук ще пролежала на одно­му боці близько трьох років, а в липні 1978 року раптом «вскочила як молодий олень з своєї маленької постелі і стала на рівні ноги".

Ось коротко зміст згаданого вже «Свідоцтва про чудесне оздоровлення Поліщук Є. Г.», яке, як одкровення боже, пе­редається з рук у руки легко­вірним.

Безсумнівним є той факт, що Євгенія Поліщук тривалий час була прикута до ліжка важкою недугою, а потім, після трива­лого лікування — амбулатор­ного, стаціонарного і санатор­ного, — поступово видужала. Та на цей стрижень правди фанатики нанизали такі неймо­вірні вигадані подробиці, що врешті-решт правда змістилася, вийшла з рамок реальності й підноситься легковірним осо­бам у безнадійно спотвореному вигляді. Це й змусило нас взя­тися за перо. По суті, «Свідо­цтво про оздоровлення...» має недвозначну провокаційну спрямованість.

Отже, прослідкуємо за ре­альними фактами. А вони такі. Вперше Євгенія Поліщук звер­нулася до лікарів у червні 1956 року. Після цього аж до останнього часу вона зверта­лася до них ще багато разів. На підставі скарг хворої і об'­єктивних даних протягом біль­ше 20 років хворій Є. Поліщук виставлялося декілька діагно­зів: ревматизм, радикуліт, се­чо-кам’яна хвороба, спонди­льоз, кардіоневроз, вегетоне­вроз, ангіотрофоневроз та інші. В органічному характері де­яких з цих хвороб немає під­став сумніватися, проте лише один їх перелік та діапазон цього «букету» хвороб свід­чить, що пацієнтка з молодих років страждала неврозами. Особливість же невротичних захворювань полягає в тому, що в їх основі немає органіч­них ушкоджень, а головну роль відіграють психогенно-функціональні розлади нерво­вої системи. Причини їх слід шукати в афектах, що виника­ють на грунті «неузгодженості» між потребами і реальним ста­ном речей, на грунті «нероз­в'язних» життєвих ситуацій, які травмують психіку й ведуть до зривів нервової діяльності.

Саме такі ситуації складали­ся й багаторазово повторюва­лися в житті Євгенії Поліщук. Виховуючись у сім’ї віруючих, вона вже в 14 років прийняла водне хрещення за євангель­сько-баптистським обрядом. Зрозуміло, це прирікало дівчи­ну на обмеження її соціальної активності. Вона ж за складом свого характеру й темперамен­том виявилася товариською, енергійною. Це проявлялося, зокрема, в її ставленні до пра­ці, у взаєминах з товаришами по роботі, у поведінці в колек­тиві. Ось вам у наявності і головний життєвий конфлікт — конфлікт між релігійними при­писами смирення, споглядаль­ності, пієтизму й життєрадіс­ним складом характеру. Саме в цьому конфлікті полягає при­чина багатьох внутрішніх кри­зових ситуацій, що супрово­джували життя Євгенії Полі­щук.

Працьовиту й життєрадісну молоду трудівницю заприміти­ли в колгоспі й довірили очо­лювати ланку. Про роботу лан­кової говорять документи, вру­чені у свій час Євгенії Григо­рівні Поліщук: грамота викон­кому Бухарівської сільської Ради, парторганізації та прав­ління колгоспу «Іскра», якою її було нагороджено за успіхи у виконанні соціалістичних зо­бов’язань на честь 50-річчя Великого Жовтня; Похвальний лист Острозького райкому ЛКСМУ, яким у листопаді 1957 року нагороджено молоду ланкову за вирощення високих врожаїв цукрових буряків. У березні 1958 року Указом Пре­зидії Верховної Ради СРСР Євгенію Григорівну Поліщук нагороджено медаллю «За тру­дову відзнаку». Тоді ж таки 24-річна ланкова з Бухарева була учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, про що й зараз зберігається Свідоцтво № 188324 Головного комітету виставки...

Вчитуємось у тексти цих гра­мот, указу, свідоцтва — і зно­ву думаємо: що ж породило інший «документ» — «Свідо­цтво про чудесне оздоровлення Поліщук Є. Г.»? Простежуємо життєвий шлях жінки — у ньо­му низка скрутних ситуацій. З одного боку — сумлінна праця, яка викликала загальне визнання й подяку суспільства; з другого — приналежність до релігійної громади, на зібран­нях якої товкмачать не про цінність суспільно корисної праці, не про життя для су­спільства, а про «виноградник Христа», про «небесну вітчиз­ну». Бували дні, коли Євгенія Поліщук сиділа в президії, ви­ступала з трибуни районної на­ради чи зборів передовиків, а ввечері за силою релігійного стереотипу йшла на молитовні зібрання. До нього спонукала її ще одна обставина, яку ми повинні теж мати на увазі. Йшли роки, а Євгенія Поліщук не створила власної сім’ї, не знала подружнього життя, що суперечить самій природі люди­ни, тобто створює додаткову кризову ситуацію. Вдома на неї чекала лише старенька ма­ти, яка виховала Євгенію і яку дочка щиро любила. Мати кли­кала з собою на збори єдино­вірців, і Євгенія не могла від­мовити, йшла туди, в гнітючу атмосферу екзальтованих мо­лінь.

Так день за днем, рік за ро­ком відсутність внутрішньої «узгодженості» у способі осо­бистого життя Є. Поліщук по­значається все болісніше. Під  натиском цієї «неузгодженості», «роздвоєності», «нерозв'язно­сті» ситуації нервова система не витримує і знаходить «ви­хід» у невротичних захворю­ваннях.

У Євгенії Поліщук на цьо­му грунті розвивається істе­рія. Здатність істерії насліду­вати симптоми багатьох хвороб породжує її багатоликість. У Євгенії Поліщук істерія про­ходила в формі спастичного параліча кінцівок. Спочатку утруднювалося, а потім стало неможливим ходіння, поступо­во обмежувалася рухливість рук. Однак, на відміну від ор­ганічного паралічу, істеричний не знає атрофії м’язів, нечут­ливості клітин.

Лікарі зробили багато для того, щоб поставити хвору на ноги. Дванадцять разів клали Євгенію Поліщук на стаціо­нарне лікування в Сіянецьку дільничну, Острозьку районну і обласну лікарні. Двічі їздила вона на курорт «Номерів». Од­нак особливий характер захво­рювання вкрай утруднював процес лікування, і в цьому відношенні перебіг хвороби у Євгенії Поліщук не був уні­кальним, — він вписувався у схему клінічних картин істерії, неодноразово зафіксованих у медичній практиці. Відомі, на­приклад, випадки, коли хворі з істеричним паралічем були прикуті до ліжка 20 і більше років. Найчастіше хвороба про­ходила, коли докорінно або різко змінюється життєва обста­новка, що призвела до захво­рювання.

У стані істеричного, спастич­ного паралічу Є. Поліщук перебувала до березня 1975 ро­ку. На поліпшенні її стану, крім факторів психоемоційного характеру, безсумнівно, пози­тивно позначилося постійне стаціонарне й амбулаторне лі­кування. «Святі» містифікатори пишуть, нібито Є. Поліщук (ци­туємо) «....з часу, коли її при­везли з районної лікарні 4 бе­резня 1975 року, вона зовсім не вживала ніяких медика­ментів, не перебувала під ме­дичним наглядом, тому медики твердо рішили, що вона оста­точно обречена на смерть...».

Це теж безсоромна брехня святенників. Пошлемося на ме­дичні документи. Ось запис в амбулаторній картці від 6 лип­ня 1975 року. Підтвердивши ще раз уже відомий діагноз, лікар-невропатолог П. Гребе­шок рекомендує хворій стаціо­нарне лікування, а вона лише через місяць дає згоду на чер­гову, одинадцяту госпіталіза­цію. У неврологічному відді­ленні Острозької районної лікарні Є. Поліщук лікується з 8 серпня 1975 року до 3 бе­резня 1976 року. Майже сім місяців — котрий вже раз! — спеціалісти лікують «обречену на смерть» і виписують додо­му в поліпшеному стані. 15 жовтня 1977 року лікарі П. Гребенюк та Я. Жалобний відвідують хвору вдома і зно­ву негайно кладуть її до лікар­ні. На цей раз лікування було призначене консиліумом ліка­рів. Хворій приписані ліки за­гальнозміцнюючої і психогенної дії, процедури, психотерапев­тичні й фізіотерапевтичні. Кого цікавлять деталі, нехай поди­виться історію хвороби № 357 Сіянецької дільничної лікарні за 1977 рік. Словом, лікарі не залишали поза увагою наймен­ших дрібниць перебігу хворо­би. І те, що хворій нарешті по­легшало, зовсім не «чудо», а природня, закономірна реакція організму на зміну обставин, в якій велику родь відіграли зу­силля лікарів, медицини в бо­ротьбі з хворобою.

Отже, починаючи з визна­чення абсурдного діагнозу, уся «клінічна картина» хвороби "чудесного" видужання Євге­нії Поліщук, зображена в про­вокаційній фальшивці святен­ників, з точки зору медицини, об’єктивних фактів — абсо­лютно. неспроможна!

Тепер давайте проаналізуємо зміст «Свідоцтва про чудесне оздоровлення Поліщук Є. Г.» з точки зору елементарної люд­ської логіки, до того ж з пози­цій християнської ортодоксії.

Релігія вчить: все, що діється в світі — у природі, суспіль­стві, в житті індивідума, — усе це робиться відповідно з волею божою. «По своїй волі робить він як з небесним воїн­ством, так і з тими, що живуть на землі, і нішо не може стати проти руки його...» — так кате­горично глаголить, наприклад, один із «пророків» — Даніїл (гл. 4. вірш 33). Подібних твер­джень, що все від бога, у «святому письмі» безліч. От­же, якщо керуватись цією ло­гікою, то і Євгенії Поліщук важку хворобу підкинув «все­милостивий і всеблагий» бог. То чому ж благочестиві фаль­сифікатори причину хвороби шукають поза богом: мовляв, захворіла від «перенесення великих вантажів»? Будьте ж послідовними, «святі автори». Адже кожна тверезо мисляча людина, навіть віруюча, не­минуче задасть питання: за що ж «всемилосердний» гос­подь наслав на жінку важку недугу? Бо коли кажуть, що бог карає невіруючих, «гріш­ників», то воно ще якось кле­їться (хоч у принципі теж су­перечить ідеї «всемилоссрдя божого»!). Але ж Євгенія Поліщук не була невіруючою, "грішницею".

Отже, фальшивка про «чу­десне» зцілення Є. Поліщук неспроможна навіть з точки зору самого християнського віровчення (яке, до речі, не­ймовірно заплутане!). То яку ж мету переслідують автори цієї провокаційної фальшив­ки?

Їх лякає невідворотний про­цес відмирання релігії, масове утвердження трудящих на нау­ково-матеріалістичних позиціях. Їх лякає те, що колишні ві­руючі прозрівають, поривають з релігією.

До маси несусвітніх вигадок про «чудесне» видужання Є. Поліщук належить й те, ні­бито вона миттєво видужала («вскочила як молодий олень... і стала на рівні ноги»). Лікарі П. Гребенюк і Я. Жалобний оглянули хвору на третій день після «зцілення», тобто коли її кінцівки відпустив істеричний спазм. Вона ще ледь стояла на напівзігнутих ногах. Довелося знову її госпіталізувати, й ли­ше через три місяці, після фі­зіотерапевтичних вправ і про­цедур Є. Полішук стала пере­суватися без допомоги. І ось, коли вона стала транспорта­бельною, звідкілясь, як щури з нір, повилазили нечисті на ру­ку ділки від релігії. «Зцілену» почали возити по релігійних громадах як доказ «істинно­сті» дару «зцілення духом святим». Та хоч віра у цей дар властива лише п’ятиде­сятникам, на можливість галь­ванізувати віру в бога клюну­ли й проводирі інших релігій­них течій. Так, уже в грудні 1978 року стараннями колиш­нього пресвітера В. Бахура «зцілену» демонстрували на молитовному зібранні громади ЄХБ в м. Ровно. Є. Поліщук навіть проповідувала там. Її слухали, розглядали, фотогра­фували. І їй це сподобалося — бути в центрі уваги. З ча­сом географія мандрів «зціле­ної» поволі розширялася. У квітні 1979 року у супроводі ескорту з віруючих молодих осіб Є. Полішук проповідува­ла у Новоград-Волинському районі Житомирської області 9 квітня, наприклад, вона про­сторікувала про своє «зцілен­ня» в громаді села Груд. Не­забаром за нею приїхали «брати» з Києва, й «сестра Женька» поїхала з ними, щоб і там зміцнити підірвану віру в бога.

Її поїздки, треба думати, рентабельні й для неї самої, й для турботливих проводирів «душ божих». Мабуть, у пря­мій залежності від «святих мандрів» хату Є. Поліщук у Бухареві нещодавно перекрито новою жерстю. Щоправда, та­ка активна роз'їзна проповід­ницька діяльність, що має на меті насадження релігійного фанатизму, грубо суперечить радянському законодавству. Про це Є. Поліщук вже офі­ційно попереджена. Та неза­лежно від нього мусимо висло­вити й свої міркування щодо ажіотажу навколо «зціленої»: як би не намагалися святенни­ки, своїми шахрайськими дія­ми вони кризи релігії не від­вернуть. Навіть за допомогою брехні.

Г. БАЛОГ, лікар-психотерапевт.

П. ГРЕБЕНЮК, лікар-невропатолог,

Я. ЖАЛОБНИЙ, лікар-хірург,

П. РУСИН, кандидат філософських наук.